Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

– Вийми, – попрохала тихо. Видно було, що всі слова і рухи даються їй з великими труднощами, і вона от-от зімліє.

Тремтячою рукою Захар обламав наконечник і спинився. Він міг би заприсягтися, що стріла перейшла крізь серце. То як її витягати? А про таку дрібницю, як те, що ця жінка ще донедавна була орлицею, намагався й не згадувати.

– Тягни, – прошепотіла знову. Але цього разу бриніла в її голосі така владність, що не підкоритися наказові було неможливо.

Юнак й незчувся, як узявся обіруч за деревко, заплющив очі й сіпнув на себе.

Стріла вийшла напрочуд легко. Так, наче  не в людському тілі стриміла, а в піску. Від надмірного зусилля він аж заточився й ледве втримався на ногах.

– О-о-ох, – почувся ще тихий стогін. І все. Цілковита тиша... Навіть віддиху не чутно.

Захар ще якусь мить постояв непорушно, не сміючи звести очі, бо наперед знав, що побачить бездиханне тіло, залите кров’ю, і тугу шкарлатну цівку, що чимраз слабше б’є з рани. Але таки примусив себе поволі підвести голову і зі здивуванням побачив, що, хоч жінка й лежить непорушно і майже не дихає, – не лише тіло її чисте від крові, але й од рани навіть знаку не залишилося. Злегка засмагла шкіра пружно напиналася однаковісінько на обох грудях і ніде жодною цяточкою, жодною подряпинкою не відрізняла одну від другої.

Лісовики, відьми, перекидні, русалки та мавки… Легенди та казки…

Звісно, Захар, якого мати не раз залишала малим удома під пильним наглядом домовика Кузьми, не міг сумніватися в існуванні старшого народу. Але ж їх уже залишилося так мало, що люди потроху стали забувати про них. А йому поталанило зустрітися відразу з двома! І то протягом кількох годин. Певно, цього було б досить для нервів і досвідченішого чоловіка. Що перед ним перекидень, Захар не сумнівався. Хто ж іще, на милість Божу, зміг би вижити зі стрілою в серці? І несподівано відчув полегшення. Був же певен, що вбив людину! А виявилося – і не людину, і не вбив…

Тим часом одужання йшло своїм трибом. Рум’янець уже повернувся на обличчя жінки. До речі, прекрасне і молоде. В усякому разі Захар міг би заприсягтися, що досі гарнішого не бачив. І хоч парубок начебто ще й не мав дуже з чим порівнювати, він точно відчув, що жінка ця найпрекрасніша в цілому світі.

Наче від дотику його погляду, вона розплющила очі й мило усміхнулася.

– Злякався?

– Та... – непевно протягнув Захар. – Було трохи… Спершу. Поки не збагнув, що ти.., – він зам’явся.

Вона розсміялася, наче зашелестіла весняна діброва під сліпим дощем, і потягнулася звабно:

– ...не людина? Що – геть несхожа?

Захарові бухнула кров до обличчя, і він відвів очі вбік. А щоб приховати ніяковість, поцікавився:

– Ти перекидень?

– Ні, – жінка знову засміялася. – Ні, легіню, я не перекидень. Я – Морена. Або Церера, Геката... У мене багато імен. Але я волію перше… А тебе як величати?

– Захаром, – відказав той. А сам аж памороззю зсередини вкрився. Морена! Давня Володарка Часу і Долі! Богиня, могутнішою за яку були хіба що Перун та Велес… Хоча й вони, мабуть, остеріглися б ставати їй поперек дороги. Ім’я Морени у їхній громаді якщо й вимовляли, то лише пошепки і з острахом. Та й як не остерігатися тої, в чиїх руках сукалася нитка людської долі. А може, сукається й далі? Хіба про богів можна знати щось напевно? Це ж саме од її очей ховали жінки наніч своє прядиво і кужелі, аби не опряла потай і не накликала Біди, не наслала за недбалість і неохайність на оселю хвороби та злидні…

– Захар, – протягнула богиня, наче пробуючи ім’я на смак. – Гм… А скажи, хлопче, чого це тобі заманулося мене підстрелити?

 Той аж схлипнув. Стрілець, щоб тебе… Цілив у птицю, а втрапив у молодицю. Тепер начувайся! Тебе б прохромити  накрізь, вибачив би? Ото ж бо… Спробуй розтлумач тепер богині, що не до неї мірив. І те, що вона безсмертна, справи не міняє. Однаково боляче… Сам же бачив, як корчилася. Захар зітхнув ще раз. Мовчанка затягувалася, а то було не вельми гречно та й не надто безпечно. Коли боги запитують, краще поспішити з відповіддю.

– Бо я хочу літати…

– Літати? – здивовано перепитала богиня. – А до чого тут одне з другим?

Морена все ще продовжувала лежати навзнак, і її струнке тіло так і притягувало погляд парубка. І щоб не видатися ще більшим дурнем або нахабою (знати б, що жінці, чи то пак, богині видається більшим нахабством: коли витріщуються на її розкішне тіло, чи – коли вперто відводять погляд?) та не стовбичити поряд без руху, Захар заходився білувати її здобич.

Що й казати, сьогоднішній день видався не найлегшим у житті парубка. Спершу лісовик бавився з ним у відгадки. Потім підстрелений птах виявився богинею. Дякувати, що хоч вона, здається, сприймає цю пригоду з гумором. Захар крадькома кинув погляд на чарівні принади, насупив брови і засопів. Йому й раніше доводилося мати справу з дівчатами, але всі вони були свої, знані змалку і через те не чаїли в собі тієї п’янкої таїни, що знуртовує кров. Та й вродою, чого лукавити, значно поступалися Морені. Не такому, як він, задивлятися на богиню! Он вона навіть не приховує своєї наготи… Ще б пак! Хіба він сам соромився б якоїсь звірини? А чим простий смертний кращий для богині? Хоча – парубок аж захолов од власного нахабства – може, вона навмисно демонструє йому свою красу? Тоді, виходить, він – їй не байдужий?! І Захар знову злодійкувато глипнув на Морену.

Але думки думками, а богиня хотіла чути відповідь. І рад не рад, знімаючи шкіру з сарнятка  та розпалюючи багаття, парубок слово по слові переповів Морені свої сьогоднішні пригоди.

– І де ж ті пір’їни? – поцікавилася богиня, що з кожною хвилиною виразно почувала себе дедалі краще.

Захар зойкнув і луснув себе по чолі. Уздрівши замість птаха поранену жінку, він так розгубився, що геть забув про все і тепер нізащо не відрізнив би свої пір’їни  від десятка інших, що їхлегкий вітер ворушив у траві.

– Загубив?

Захар мовчки підняв з землі жмут пір’я. І така зажура, такий розпач  вимальовувалися на його обличчі, що