Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

На все дикеє поле безкрає, Що козацтво іде на війну! Як заб’ються передні на герці, Як на військо гетьман загука, Ти зрадій, запорозькеє серце, Заходи, запорозька рука! Степом сунуться лави їх далі, І корогви горять, бунчуки, І на сонці блискочуть пищалі, Б’ють литаври, – проходять повки!.. 10 Ой заплакав сивий з невитерпних мук! Ой розбив він кобзу – перетявся звук. Голосно він хлипнув, степ аж загудів: «Бачив я вас, рідних степу лебедів!» Прокляті гетьмани, зрадники пани Окропили кров’ю вашою лани, Люд закріпостили, і Дніпро реве: «Що лягло в могилу, вже не оживе!» Чи на те ж то ляхів покосив Богдан, Щоб кукіль розрісся: свій же власний пан? Гей, поріс би краще край весь бур’яном, Щоб ота минувшість не була і сном! Ой і горе ж серцю від неситих дум! Ой візьми ж ти, Дніпре, потопи мій сум, Бо, як не потопиш, в сумі потоплю Ту країну бідну, що над все люблю. Тільки ця бандура у житті й трима, Бринькне і розважить, хоч смутна й сама, Знов колишню славу внукам нагада, Що сплила навіки, як в Дніпрі вода. Та про славу годі вже мені співать: Буду я мовчати, буду сумувать. Прагне серце щастя, волю призива, Буйний вітер стоном думи розвіва. 11 Вози сунуть, воли ремиґають, Наближається валка чумацька — Ось навіщо здалася для краю Ти, залізная міць гайдамацька! Стали вози зненацька з волами, Вже, як перш чумаки не ступають. Бо нема вже орла над орлами, — У степу вони яму копають. Занедужавши серед дороги, Їх