Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

— Так, сеньйоре! А оскільки твір давній, то автор, можливо, вже заспокоївся чи й звеселився духом, і може статися, що тепер цей невідомий митець — такий собі огрядний, життєрадісний стариган… Та хай там як, а треба знайти його! І над усе ми мусимо дошукатися, чи не написав він ще чогось… Ходімо.

На цім слові Рубенс попрямував до ченця, що молився в іншій каплиці, і звернувся до нього зі звичною для себе безцеремонністю:

— Прошу повідомити отцеві настоятелю, що я хочу говорити з ним від імені короля.

Чернець, який був в похилому віці, тяжко звівся на ноги і смиренно відповів тихим голосом:

— Що ви хотіли? Я настоятель.

— Простіть, отче, що я перериваю ваші молитви, — промовив Рубенс. — Чи не могли б ви сказати, хто намалював цю картину?

— Цю картину? — вже голосніше озвався чернець. — А що б ви подумали про мене, коли б я вам сказав, що не пригадую?

— Як? Ви знали і могли забути?

— Так, сину мій, зовсім забув.

— Але ж, отче… У вас дуже погана пам’ять! — зухвало пожартував Рубенс.

Ігумен, не звертаючи на нього уваги, знову схилив коліна.

— Я прийшов від імені короля! — скрикнув гоноровитий і розпещений фламандець.

— Що ви ще хотіли, брате мій? — пробурмотів чернець, повільно підводячи голову.

— Купити у вас цю картину!

— Картина не продається.

— Тоді так: скажіть, де я можу знайти художника… Його величність зажадає познайомитися з ним, а я хочу обійняти його, поздоровити, висловити йому свій захват і любов…

Усе це теж нездійсненне… Художник уже не належить світові.

— Помер! — розпачливо вигукнув Рубенс.

— Слушно сказав наш учитель! — промовив один з юнаків. — Ця картина написана небіжчиком…

— Помер! — повторив Рубенс. — І його ім’я забулося! Його ім’я, а воно ж має бути безсмертне! Його ім’я, що затьмарило б моє! Так, отче, моє… — з притиском додав художник, сповнений високої гордості. — Адже я — Пітер Пауль Рубенс!

Від звуку цього уславленого на весь світ імені, яке жоден чоловік, що присвятив себе богу, не міг не знати, бо воно ототожнювалося з сотнями картин на релігійні теми (картин, що були справжніми перлинами мистецтва), бліде лице настоятеля враз зашарілося й доти опущені очі вп’ялися в обличчя чужоземця з подивом і шанобою.

— Ага! Ви знаєте мене! — по-дитячому тішачись, вигукнув Рубенс. — Я від душі радію! Тепер ви будете поблажливішим зі мною! Отже… Продасте мені картину?

— Ви просите неможливого! — відказав ігумен.

— Гаразд: чи знаєте ви ще якийсь твір цього передчасно померлого генія? Спробуйте пригадати його ім’я! Або хоча б те, коли він помер!

— Ви не так зрозуміли мене… — заперечив чернець. — Я вам сказав, що творець цієї картини не належить світові; проте це не значить, що він конче помер…

— Він живий! Живий! — здійняли галас художники. — Познайомте нас із ним!

— Навіщо? Нещасний зрікся всього земного! У нього нема нічого спільного з людьми!.. Нічого!.. Отже, благаю вас, дайте йому спокійно померти в мирі.

— О! — схвильовано відповів Рубенс. — Цього не може бути, отче! Коли бог запалює в чиїйсь душі священний вогонь геніальності, то не для того, щоб душа ця заниділа в самотності, а для того, щоб вона виконала своє високе покликання: освітила душі інших людей. Назвіть мені монастир, де ховається великий митець, і я піду до нього, я поверну його світові! О! Яка слава чекає на нього!

— Але… Якщо він знехтує її? — несміливо запитав настоятель.

— Якщо знехтує, я звернуся до папи, дружбою з яким пишаюся, і папа переконає його краще ніж я.

— Папа! — вигукнув настоятель.

— Так, отче, папа! — повторив Рубенс.

— Тож знайте, саме тому я й не скажу вам ім’я цього художника, хоча б навіть і пригадав його! Не скажу, в якому монастирі він знайшов притулок!

— Хай буде так, отче, але король і папа примусять вас сказати! — мовив Рубенс дражливо. — Беру це на себе.

— Не робіть цього! — вигукнув чернець. — Ви вчините щось дуже лихе, сеньйоре Рубенс! Беріть картину, якщо бажаєте, та залиште в спокої того, хто спочиває. В ім’я бога! Так! Я знав, любив, утішав, рятував цю велику, як ви кажете, людину, яку захоплювали хвилі пристрастей, вбивало лихо; цього безталанного й сліпого смертного, як зову його я; того, хто ще вчора забув і про бога, і про самого себе, а сьогодні наблизився до найвищого блаженства!.. Слава!.. Та чи є якась більша слава, ніж та, до якої він прагне? Хто дав вам право воскресити в його душі вогонь порожнього земного гонору, коли в серці у нього палає невгасиме вогнище милосердя? Чи, може, ви гадаєте, що, перш ніж покинути світ, зректися багатства, слави, влади, молодості та кохання, всього, чим чваняться люди, він не витримав жорстокої боротьби зі своїм серцем? Чи уявляєте ви собі те розчарування і розпуку, які привели його до усвідомлення облудності земних справ? І ви хочете ввергнути його знову у боротьбу, коли він уже переміг?

— Але ж це — відмова від безсмертя! — вигукнув Рубенс.

— Це наближення до нього!

— І яким правом виступаєте ви посередником між цим чоловіком та світом? Дайте йому слово, хай сам вирішить!

— Я чиню так на правах старшого брата, вчителя, батька, бо я для нього — все… Я чиню так в ім’я бога, кажу вам знову! Схиліть голову… для блага вашої ж душі.

По тій мові чернець насунув на голову каптур і рушив у глибину храму.

— Ходімо, — сказав Рубенс. — Я знаю, що робити.

— Вчителю! — вигукнув