Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

особа, таємно замкнена в її тілі, як у скинії заповіту, і була предметом, над яким невтомно працювала уява мого приятеля, що розумів усю марноту пізнати його і все допитував у себе: що ж усе-таки там, за покровом її поглядів і тіла, у цій жінці я одразу впізнав «Рахилю, ти від Бога», ту саму, яка кілька років тому — жінки на цім світі як міняють свою долю, то дуже швидко — казала бандурші: «Так ось, завтра ввечері, як я буду потрібна комусь, пошліть по мене».

І як по неї справді «посилали» і вона залишалася в покої сама з цим «кимось», то так добре знала, чого від неї жадають, що, замкнувшись на ключ з обачністю жінки досвідченої, як стій ритуальними рухами починала розбиратися, як роздягаються у лікаря для авскультації, і зупинялася напівдорозі лише, як «хтось», хто не любив голизни, казав їй, що вона може сорочки не скидати, — так медики, наділені тонким слухом, з боязні застудити хворого, слухають його легені і серце крізь білизну. Ця жінка з усім її життям, з усіма її думками, з усім її минулим, з усіма, кому вона належала, така мені байдужа, що, якби вона розповідала мені про себе, я слухав би її лише для годиться, через верх, ця жінка, за якою Сен-Лу так упадав, так страждав і яку так кохав, вона, на кого я дивився як на механічну іграшку, зрештою стала для нього об’єктом постійних катушів, тією, за кого він наклав би головою. Побачивши ці два розщеплені елементи (бо «Рахилю, ти від Бога» я спіткав у домі розпусти), я зрозумів, що багато жінок, ради яких чоловіки живуть, мучаться, вкорочують собі віку, можуть бути самі собою або для інших тим, чим була для мене Рахиль. Думка, що її життя може викликати болісну цікавість, здавалася мені безглуздою. Я міг би розповісти Ро-берові про її любовне жирування, яке мене зовсім не обходило. Але якого великого жалю воно б йому завдало! І чого б він не дав, аби про нього довідатися, хоча нічого б не розкопав!

Я розумів, як щедро людська уява може наділити невелику частину людського обличчя, бодай обличчя цієї жінки, якщо уява познайомиться з нею перша; і навпаки, на які жалюгідні ма-теріяльні складники, геть-то безвартісні, знецінені, може розпастися те, що було метою її марень, якщо знайомство відбулося інакше, по-сороміцькому. Я розумів, що та, що мені здавалася не вартою і двадцяти франків (не вартою тому, що вона була для мене лише жінкою, котрій хотілося заробити двадцять франків), може бути вартою понад мільйон, може бути дорожчою за родину, дорожчою за все золото світу, якщо спершу вона постала перед нашою уявою істотою таємничою, незвичайною, невловною, неуярмленою. Звісно, і Робер, і я бачили те саме щупле личко. Але прийшли ми до нього різними шляхами, які ніколи не зійдуться, і вроду цієї жінки кожен бачитиме по-своєму. Це личко з його поглядами, усмішками, порухами уст я пізнав зовні як личко будь-якої жінки, готової за двадцять франків годити мені в усьому що мені заманеться. Отож-бо її погляди, усмішки, порухи уст здавалися мені лише знаками якихось спільних виявів, позбавлених чогось індивідуального, а шукати під цими знаками особистосте було мені нецікаво. Але те, що мені пропонувалося на почин, це на все згодне личко, для Робера було кінцевою метою, до якої він поривався через стільки надій, вагань, підозр, снінь! Так, він давав понад мільйон, щоб мати, аби воно не дісталося іншим, те, що мені, як і всім іншим, пропонували за двадцять франків. Чому він не дістав цього за таку ціну, це могло залежати од випадкової хвилі, хвилі, коли та, що нібито була вже ладна віддатися, випручається, бо вона призначила побачення іншому або ж вона сьогодні не така доступна. Якщо такого штабу жінка має справи до чоловіка вразливої вдачі, то — навіть як вона цього не помічає, а надто ж як помітила — починається страшлива гра. Не в силі зазнати такого розчарування, зректися цієї жінки, чоловік вразливої вдачі вганяє за нею, вона від нього тікає, і ось чому усмішка, на яку він уже не смів сподіватися, коштує йому в тисячу разів дорожче від того, в що б йому влетіла повна облада нею. За таких обставин навіть буває — це як з поєднання наївносте уявлень з побоюванням муки виникає шалена хіть учинити з дівки неприступне божество, — що цієї повної облади і навіть першого поцілунку він так і не допнеться, він не зважиться писнути про них, щоб не завдати брехні своїм запевненням, що він любить її платонічно. І які це душевні тортури — померти, так і не звідавши, що таке поцілунок жінки, яку ти кохав над усе. Сен-Лу, до речі, добувся у Рахилі до всіх ласк. Певна річ, якби він знав нині, що їх пропоновано цілому світові за луїдор, то йому б страшенно боліло, а проте він оддав би мільйон, аби вона вщедряла й далі його своєю ласкою, бо все, що він дізнався б, не могло б змусити його — це над людську силу і стається лише проти нашої волі — звернути з дороги, на якій він опинився і звідки кохане личко видно лише крізь його марення. Нерухомість цього щуплого личка, подібно до чвертки паперу, підданого колосальному тискові двох атмосфер, ввижалася мені рівновагою двох нескінченностей, які сходилися на ній, не стикаючися, бо вона їх поділяла. І справді, дивлячись на неї, Робер і я, кожен з нас, бачили різні сторони таємниці.

Я і за людину «Рахилю, ти від Бога» не мав. Зате мене вразили сила людської уяви, омана, яка тільки збільшує муки кохання. Робер бачив, що я схвильований. Я перевів погляд на груші й вишні в саду напроти, щоб він подумав, ніби мене зворушила їхня краса. А їхня краса зворушувала мене десь так само, вона теж показувала мені щось таке, що не тільки бачиш очима, а й відчуваєш серцем. Беручи ці дерева в саду за чужоземних богів, чи ж нб ошукувався і я, наче Магдалина, коли в іншому саду, того дня, річниця якого заходила, вона узріла людську постать і «гадала, що то садівник»? Охоронці спогадів про золотий вік, поручителі обітниці, що дійсність не така, як ми її собі уявляємо, що в ній можуть лишати і пишнота поезії, і чудородне сяйво