Томас Тімайєр - Подих диявола.

Пошуки іншого підйомного механізму не увінчалися успіхом. Нічого не було. Вони тут застрягли.

Усі відразу перейнялися ситуацією. Вони — чужинці в незнайомій країні й навіть не підозрюють, які небезпеки на них чатують.

Гумбольдт зняв із плеча арбалет і перевірив запас стріл. Лілієнкрон зробив те ж саме.

— Дивіться,— указала на землю Шарлота.— На піску було чітко видно довгастий відбиток копита.— Вони прибули сюди. Сліди ведуть у тому напрямку,— вона махнула в пустелю.

Гумбольдт кивнув і рішуче скомандував:

— Ну що ж, по одному ковтку води — і в дорогу!

Л єна відчула, що іще трохи, і з нею трапиться істерика. Спека, постійна тряска, спрага — все це складно винести. Її тягла одна з істот, перекинувши через плече, і вона втратила всяке почуття часу. Очі їй зав’язали брудною ганчіркою, відтак бачити вона нічого не могла. Досі вона не відчувала нічого, крім паніки та страху, але тепер стали яскравіше проявлятися інші відчуття. М’язи заклякли, горло пересихало, голова гула, начебто її стукнули молотом. Дівчина засмикалася й затріпала ногами.

— Відпустіть мене,— кричала вона.— Я хочу вниз, зараз же! Поставте мене на землю.— Потім більш тихим голосом вона додала: — Я не намагатимуся втекти. Мені просто потрібний ковток води... й у туалет.

Вона ніяк не очікувала, що її викрадачі хоч якось відреагують, і дуже здивувалася, коли її відпустили, і вона гепнулася головою прямо в пісок. На коротку мить дівчина розгубилася, але відразу відчула, що з очей знімають пов’язку. Стало страшно. Досі вона ще й не бачила як слід своїх викрадачів. Уночі, коли її забрали, стояла непроглядна темрява. У світлі зір можна було розглянути тільки неясні контури. Великі, набагато більші, ніж звичайна людина, з дивними пропорціями. Її зв’язали, зав’язали очі. Лєна не знала, скільки часу минуло. Вона знепритомніла. Коли отямилася, вони ще йшли. І якщо вона правильно пам’ятає, зараз була перша зупинка за всю подорож.

З обличчя зірвали ганчірку. Пролунав голос, що ричав. Схоже на запрошення. Вона змахнула пісок із вій і розплющила очі.

Істота була сірою. Сірою, як камінь, але все ж таки не схожою на нього. Зовсім не схожою вона була ні на гору, ні на скелю. Скоріше деформована людина зі шкірою рептилії та козячою мордою. У неї були довгі тонкі руки, на які вона спиралася при ходьбі. Впала грудна клітка й сутулі плечі. На спині, руках і плечах — нарости. Ноги, жилаві й натреновані, закінчувалися копитами, які переходили в гострі пазурі. Навколо стегон була шкура, підперезана шкіряними стрічками. Було у вигляді істоти щось мавпяче, хоча до родини приматів вона явно не належала. На голові в неї були довгі закручені роги, очі похмуро світилися червоним, так само, як і дивне небо над головою.

Погляд чудовиська був таким загрозливим, що дівчина відвела очі. Саме таким вона уявляла собі чорта в казках. Власне, казки вона просто обожнювала. Про чорта й селянина, про чорта й три золоті волосинки — вона знала їх напам’ять. Колись Оскар читав їй старий збірник казок. «Чую, людським духом пахне!» — проказував чорт у казках.

І тепер він був просто перед нею — нечистий дух, сатана, Люцифер. І не один, а з братами.

Дівчина подолала страх і вимовила:

— Мені... мені потрібно попити. Спрага, розумієте? Буль-буль! — вона показала, начебто підносить до губ посудину.

Істоти видали набір дивних звуків. Одна з них вийняла вузлик і розв’язала його. Шарлота б сказала, що в ньому не було нічого цінного. Мертва курка, кілька плодів, штучні перли та кинджал. Мотлох, що його король Бхамбан приклав до жертви. Погляд Лєни впав на прикрашену строкатими камінцями посудину з гарбуза.

— Можна?..

Той, хто її ніс,— трохи старший, із короткими ногами та роздвоєними копитами — витріщився на неї своїм пронизливим поглядом. Замість того, щоб повторити прохання, дівчина обережно присунулася ближче. Істота стежила за кожним її рухом. Вона схопила пляшку, вийняла пробку й приставила до губ. Зробила ковток і відразу виплюнула. Це не вода. Якийсь сік, що, до того ж, забродив. Але спрагу потрібно було вгамувати, яким би огидним на смак не був цей напій. Вона змусила себе проковтнути рідину. Незабаром вона вже жадібно ковтала. Випила все, до останньої краплі. Закрила пляшку корком і поклала назад.

— Дякую,— злегка сп’янівши, сказала вона.— Мені полегшало. Але в мене є ще одне прохання.

Алкоголь розв’язав язик і заглушив страх. Але як пояснити цим істотам, що їй потрібно зробити?

У неї з’явилася ідея. Вона намалювала на піску пальцем потрібну картинку, потім указала пальцем спочатку на себе, потім на валун завбільшки з людину зовсім неподалік від доріжки. Здається, істота її зрозуміла. Вона зняла з пояса сумку й витягла з неї нашийник, до якого кріпився тонкий, але міцний на вигляд ланцюг завдовжки в кілька метрів. Лєні ця штука нагадала собачого повідця. Істота хрокнула й указала на нашийник.

Вона кивнула й надягла його на шию. Тут дівчина помітила, що на ній і досі надіто лінгафон. Тільки, здається, з цими істотами він не працює. Вона застебнула нашийник. Істота підійшла ближче й зафіксувала нашийник замочком. Ключ від нього вона поклала в сумку. Лєна зневажливо скривилася. Сморід, що виходить від цих створінь, ледве можна було витерпіти. Їхня шкіра тхнула гнилим м’ясом і прогірклим маслом, а дихання, що виривалося з пащі,— сіркою.

Дівчина підвелася й пішла до скелі. Що з ногами? Можливо, це через те, що вона довго не ходила? Але, швидше за все, винний алкоголь. Пусте. Те, що потрібно було зробити, не можна було відкладати.

Вона зникла за брилою і присіла навпочіпки.

Зробивши свої справи, вона встала й повернулася до викрадачів. На неї з надією дивилися п’ять істот.

— Усе гаразд,— завірила їх вона.— Можемо йти далі. Якщо ви не проти, я б із задоволенням пішла пішки.