Майн Рід - Вершник без голови

у патіо. — Цей нігер так і зробить — сипне їй повну міру добрячої жовтої кукурудзи. Еге ж. А ви собі йдіть нагору до молодої хазяйки, Плутон вашої кобили не зобидить.

— Ну, Плутоне, ти й справді нігер хоч куди. Іншим разом, коли знов приїду, я привезу тобі опосума, та з таким ніжним м'ясом, наче в курки-дволітки. Ось що ти в мене дістанеш, — пообіцяв Зеб і рушив нагору, переступаючи за кожним кроком через східець, а то й через два.

За хвилину він був уже на даху, і молода господиня ще раз привіталася з ним.

Її збуджений вигляд і та квапливість, з якою вона потягла його до віддаленого краю асотеї, не минули уваги спостережливого мисливця, і він зрозумів, що його запрошено зовсім не для того, щоб милуватися краєвидом.

— Скажіть мені, містере Стампе, — мовила дівчина, не випускаючи з тендітних пальчиків його грубої куртки й допитливо зазираючи в очі мисливцеві, — ви ж, певно, все знаєте. Як він себе почуває? Чи небезпечні його рани?

— Якщо ви питаєте про містера Колхауна…

— Ні-ні! Про нього я все знаю. Я кажу не про містера Колхауна.

— Ну, міс Луїза, тоді я знаю ще тільки одного пораненого в цій окрузі, і це Моріс-мустангер. То, може, ви про нього питаєте?

— Так… так! Розумієте, хоч він, на жаль, і посварився з моїм двоюрідним братом, я не можу лишатися байдужою до його долі. Ви ж знаєте, він врятував мені життя, ще й не раз, а двічі. Скажіть, він дуже небезпечно поранений?

У голосі дівчини звучала така непідробна тривога, що Зеб не став просторікувати далі й відповів навпростець:

— Ніякої небезпеки немає. Одна куля влучила йому в ногу над кісточкою — то просто подряпина, так наче кіт дернув. А друга пробила ліву руку — теж нічого страшного, ото тільки кровиці з нього витекло чимало. Та тепер уже все гаразд, і десь за два-три дні він зможе вставати з ліжка й ходити. Каже, якби йому в сідло та; поганяти годинку по прерії, то це б його вилікувало краще за всіх лікарів Техасу. Та й я так гадаю. Одначе; лікар, що навідує його, отой хірург із форту, ще не дозволяє йому вставати.

— А де він лежить?

— У готелі, там-таки, де була вся та стрілянина.

— Мабуть, його там погано доглядають? Я чула, що той готель дуже вбогий. І годують, певно, не так, як треба хворому. Ви побудьте тут, містере Стампе, я зараз повернуся. Я хочу передати йому дещо, то, може, ви зробите мені таку послугу? Правда ж, зробите? Я певна, що так. Заждіть мене тут, я на хвилинку…

Не чекаючи відповіді, Луїза легко збігла вниз і скоро повернулася з чималим кошиком, напакованим, як видно, різними ласощами та й дечим до ласощів.

— Ось, любий Зебе, ви передасте оце містерові Джеральду? Тут Флорінда поклала деякі дрібнички — поживні напої, трохи варення та ще дечого такого, чого часом хочеться хворим. Такого в готелі, певно, не дістанеш. Тільки не кажіть йому, від кого це, ні йому, ні комусь ще. Не скажете? Я знаю, що ні, добрий ви наш велетню.

— Ви можете покластися на Зеба Стампа, міс Луїзо. Жодна жива душа й гадки не матиме, хто прислав усі ці наїдки. От тільки щодо всяких там печив, цукерок і всього такого, то мустангерові гріх нарікати. Йому їх нанесли стільки, що вистачить на добру сотню ласунів.

— Он як? Уже принесли? Хто ж?

— Оцього, міс Луїзо, старий Зеб вам сказати не може, бо й сам не знає. Чув тільки, що їх приносить у кошиках мексиканець, начебто чийсь слуга. Та я й сам його бачив. Атож, зустрів оце ло дорозі до вас. Він їхав слідом за якоюсь жінкою, що сиділа в сідлі по-чоловічому, як заведено в мексиканок. Мабуть, він її слуга, бо їхав оддалік і тримав у руках кошик, точнісінько такий, як оті два, що вже є в Моріса. Схоже, що то вони везли до готелю нові ласощі. Розпитувати Зеба далі не було потреби, його слова сказали більш ніж досить. Усе стало до болю зрозумілим. Луїза Пойндекстер мала суперницю. Ота сеньйора з ласо, напевне, була як не наречена, то кохана Моріса Джеральда!

Тож не випадково — хоч Зеб Стамп навряд чи міг таке припустити — кошик, що його молода креолка перед тим поставила на парапет і тримала рукою, раптом хитнувся і з брязкотом упав на кам'яні плити подвір'я. Пляшки побилися вщент, і все, що в них було, потекло струмком попід стіною.

Порух руки, що спричинив те лихо, міг здатися мимовільним і незумисним, та насправді він був добре обміркований. Перехилившись через парапет, Луїза дивилася на діло рук своїх і відчувала, що й серце її розбито, як оті скалки пляшок, що блищали на камінні внизу.

— Як прикро! — вигукнула вона, силкуючись приховати свою муку. — Все пропало! Що скаже Флорінда?.. Та, зрештою, коли про містера Джеральда, як ви кажете, так піклуються, то все це йому й ні до чого. Я рада, що він доглянутий, адже він зробив мені не одну послугу. Тільки, містере Стампе, я дуже прошу вас нікому нічого не казати. І що я питала про нього, теж не кажіть. Ви ж знаєте, його супротивником у тій дуелі був мій двоюрідний брат, то не треба, щоб у селищі пішли якісь розмови. Милий Зебе, ви обіцяєте?

— Як хочете, то й заприсягнуся. Ні словечка, міс Луїзо, нікому ні словечка. На старого Зеба ви можете покластися.

— Я знаю. Ходімо вже звідси. Сонце починає пекти. Зараз ми спустимося вниз і побачимо, чи не знайдеться там скляночки вашого улюбленого мононгахільського віскі. Ходімо!

Легкою ходою, з удавано веселим виглядом молода креолка перейшла асотею і, наспівуючи вальс «Нью-Орлеан», рушила вниз кам'яними сходами. Старий мисливець, радо прийнявши її запрошення, ішов слідом і хоча вже давно вважав себе стійким до жіночих чарів, та й думки його в ту хвилину були поглинуті обіцяною «Мононгахілою», проте не міг не замилувати-ся гарними, неначе виточеними із слонової кістки плечима дівчини, що були в нього перед очима.

Та милувався він тим прекрасним видовищем не довго. Спустившись униз, молода господиня одразу ж попрощалася. Тепер, коли Зеб Стамп несамохіть зняв їй полуду з очей, Луїза враз охолола до розмови і, вже не маючи про що розпитувати, залишила його наодинці із склянкою віскі, а сама швидко подалася до себе в кімнату, щоб сховати своє горе від чужих