Володимир Павлович Бєляєв - Будинок з привидами

до Дністра, і тут, уже біля самої води, його знайшов патруль прикордонників, що прибіг на постріли із сусідньої застави.

Мене одвідує Галя

Усе це розповіли мені Марущак і Коломієць, сидячи біля мого ліжка. Я слухав їх жадібно і шкодував, що мені ще не так швидко удасться побувати в радпартшколі і подивитися на монастирський дзвін у розмурованій ніші.

— А… мій револьвер знайшли? — спитав я обережно у Микити.

— Що за питання! — сказав Микита. — Він біля тебе лежав. Його сторож вранці підібрав. У Полевого на схові зараз твій револьвер.

— А мені його назад не віддадуть?

— Чому ж? — здивувався Марущак. — Запишуть у чопівську картку номер і віддадуть.

— У яку чопівську картку! Я ж ще не комсомолець!

— Ну, це, брат, зараз тільки формальності залишилися, — сказав упевнено Марущак. — Видужуй тільки швидше!

— І на збори приходь! — додав Микита важно. — Там побачимо, зважимо, розберемо!

— Еге, приходь! — мовив я, згадавши образу, якої мені завдав колись Коломієць. — Я прийду, а ти знову виженеш.

— У-у-ух, який ти злопам'ятний, — сказав сміючись Марущак. — Не бійся, ми цього разу іншого голову оберемо, доброго…

— А я, по-твоєму, кровожерливий? — спитав Коломієць.

— Відома річ, — сказав Марущак жартівливо.

У цю мить дві санітарки з гуркотом вкотили в палату високий візочок на роликах. При появі цього візочка у мене стислося серце, я зразу забув про моїх гостей.

— На перев'язку! — сказала огрядна блакитноока санітарка Христя.

— Хіба сьогодні? — жалісно спитав я. — Краще завтра. Не треба сьогодні!

— Фе, як тобі не соромно! Такий герой і перев'язок боїться, — сказала Христя, нахиляючись близько і підсуваючи мені під спину сильну й м'яку свою руку.

Перев'язки мені робив сам лікар Гутентаг. Ось і сьогодні, коли мене вкотили в світлу перев'язочну, він уже стояв напоготові з пінцетом у руках, низенький, вилицюватий, лисий, в насунутій на лоб білій шапочці. Тільки санітарки переклали мене з носилок на твердий стіл, Гутентаг швидкими кроками підійшов до мене і зразу схопив мене за ногу. Він став згинати її в коліні, мацати. Я, трохи піднявшись, із страхом стежив за чіпкими й сильними пальцями лікаря.

— Боляче? — глухим грудним голосом спитав нарешті Гутентаг.

— Трохи! — протяг я жалісно, скрививши обличчя.

— Трохи не вважається, — відрубав лікар і розпорядився — Зніміть бинти!

Проворна худенька сестра Томашевич взялася розплутувати бинти. Багровий довгий шрам із слідами ниток по краях огололився у мене на грудях на тому місці, де було вирізане ребро. Гутентаг глянув на шрам, свиснув і сказав:

— Зажило чудово. Через пару днів можна буде йому вже наклеєчку наліпити. Змажте колодієм — і все. Зрозуміло?

Сестра, витираючи шрам спиртом і накладаючи на нього чисту марлю, розуміюче кивнула головою.

Усе було нічого доти, поки вона, перебинтувавши мені груди, взялася за кінчик бинта на голові. Уже заздалегідь я закусив нижню губу і засовав ногами по столу.

— Що це за фокуси? — грізно спитав Гутентаг і нахмурився.

— Боляче! — застогнав я крізь зуби.

— Зліший будеш, — кинув лікар. — Вдруге не дозволиш, щоб тобі під ноги гранати кидали. Теж вояка! Сам мусиш цілісінький бути, а ворога — на землю. Зрозумів?

Я зрозумів, що лікар замовляє мені зуби, і з страхом прислухався, як сестра Томашевич легенькими й швидкими пальцями розмотує бинт: усе менше й менше залишалося його на голові, і ось, нарешті, останній хвостик промайнув перед очима. Я зажмурився. Тепер починалося найстрашніше: сестра почала потихеньку віддирати подушечки, накладені на рани.

— Ой, ой, ой, ой! — застогнав я. — Легше, ой!

— Терпи, терпи, — бубонів десь поруч Гутентаг.

Я вже не бачив лікаря, не бачив сестри: очі мені заволікали сльози, вони лилися по обличчю, солоні, гарячі, я злизував їх язиком з губ. Це було дуже боляче, коли сестра віддирала тампони; вони поприсихали до волосинок, що повиростали навколо рани; я вертівся на твердому столі від болі, махав руками, підвивав.

— Ну, годі! Чуєш, усе вже, усе! — кричав мені у вухо Гутентаг, але я все лежав, дриґаючи ногами, нічого не чуючи і підвиваючи.

— Бачите, — тихо сказав лікар сестрі, — обійшлося без трепанації черепа, і все добре виходить. Міцний хлопець! — Він поплескав мене по нозі.

Хороше було повертатися в палату після перев'язки: попереду було два дні спокійного життя без мук.

Довгі, заслані кахляними плитками коридори тяглися через увесь будинок, візок гуркотів на цих плитках, пропливали мимо вузенькі склеписті вікна, за ними видиілося синє-синє небо, далеко, за Довжецький ліс, спускалося сонце. Як хотілося мені в ці хвилини туди, на волю, в ліс, до знайомих хлопців!

Мене підвозили вже до палати. Я побачив на дубовій лаві в коридорі Сашка Бобиря, Петька Маремуху і… Галю. Галя була тут. Мила, дорога моя Галя прийшла відвідати мене! Я ладен був сплигнути з носилок, підбігти до Галі, привітатися.

Маремуха схопився і, йдучи поряд з візником, похапцем забурмотів:

— Швейцар не хотів нас утрьох пускати до тебе, Василю, так я побіг до Гутентага, і нас пустили!

Петько хотів зайти разом зі мною в палату, але Христя підвела руку і сказала:

— Стривайте, хлопці. Ось покладемо пораненого на койку, тоді й зайдете.

Лежачи на свіжих, підбитих подушках, вкритий сірою ворсистою ковдрою, кінці якої Христя акуратно підіткнула під матрац, я зустрів гостей. Перша підійшла до мого ліжка Галя. Я неначе вперше побачив її. Дуже вона була хороша, найкрасивіша, найрідніша для мене в цю мить. Вона почервоніла, зніяковіла, а кінчики маленьких її вух побагровіли від хвилювання. Подаючи мені теплу руку, яку я потис з усієї сили, Галя сказала тихо:

— Ти одержав мого листа, Василю? Я відповіла зразу…

— Не одержав. Але це пусте. Одержу, мабуть. Привезуть. Там і речі мої ще залишилися, — буркнув я, ніяковіючи. Не хотілося, щоб Сашко й Маремуха дізналися про наше листування.

— А я думала… — протягла Галя. — Дуже боляче, Василю? — спитала вона, киваючи на мою забинтовану голову.

— Так собі, — відповів я безтурботно.

— А хто тобі операцію робив, Василю? — поцікавився веснянкуватий Бобир.

— Гутентаг.

— Ну, тоді, значить, не боляче було. Коли він мене оперував, я ніякого болю не почував, — шморгнувши носом, сказав Бобир.

— Зрівняв теж! — образився я. — У тебе звичайна скалка була, а тут — бачиш! — І я показав рукою на свої рани.

— І зовсім не звичайна скалка, а ціла тріска, — образився Бобир. — Вона ж до самої кістки загналася.

— У тебе до кістки, а в мене череп розламаний так, що мозок видно!

— Мозок? — з жахом спитав Маремуха.

— Еге ж, — відповів я якомога спокійніше. — У двох місцях мозок видно. — Я скоса поглянув на Галю.