Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

дичину за ще трудніших умов, а проте до жодного з тих пострілів він не готувався так старанно. Тричі він зводив і опускав рушницю — вперше, щоб визначити висоту мішені, потім — щоб розрахувати відстань, і, нарешті, коли вже він хотів вистрелити, індичка, занепокоєна раптовою тишею, швидко повернула голову до людей. Та ось Натті вчетверте підвів рушницю і вистрелив. Оглушені гуркотом і розгублені з несподіванки глядачі не зразу втямили, поцілив він чи ні, та ще й дим від пострілу заважав бачити. Але Елізабет, помітивши, як старий мисливець опустив рушницю прикладом на сніг, засміявся своїм безгучним сміхом і почав спокійнісінько ладнати новий набій, зрозуміла, що він переміг. Хлопчаки кинулися до пенька й високо підняли індичку з відстреленою головою.

— Давайте її сюди, — гукнув Шкіряна Панчоха, — і покладіть до ніг панночці. Птиця належить їй, а я був, так би мовити, її помічником.

— І вельми вправним помічником, — докинула Елізабет. — Таким вправним, кузене Річард, що, по-моєму, він заслужив на вашу увагу.

Вона замовкла, і веселе обличчя її споважніло. Зашарівшись, дівчина мовила до молодого мисливця:

— Мені, власне кажучи, кортіло побачити на власні очі славнозвісне мистецтво Шкіряної Панчохи… Тільки заради цього я й узяла участь у змаганнях. Отож чи не візьмете ви, шановний сер, цю птицю собі як скромну винагороду за рану, що завадила вам самому здобути приз?

Нелегко сказати, який вираз був на обличчі юнака. Здавалося, він не міг опиратися проханню дівчини, хоч подарунок був йому неприємний. Однак він уклонився й підняв індичку, що лежала біля її ніг, не промовивши й слова.

Елізабет дала негрові срібну монету, щоб відшкодувати йому збитки (після чого той знов заусміхався), і, повернувшись до свого супутника, сказала, що час уже йти додому.

— Зажди хвилинку, кузино Бесс! — мовив Річард. — У правилах цих змагань є деякі суперечливі пункти, що потребують роз'яснень. Панове, якщо ви оберете комітет, і він почекає на мене, то я зараз складу точні правила… — Тут він обурено замовк, бо на його плече, плече головного шерифа округи, по-панібратськи лягла чиясь рука.

— Щасливого різдва, кузене Дік, — мовив суддя Темпл, що непомітно підійшов до гурту. — Я бачу, мені доведеться невсипуще стежити за дочкою, коли ти часто придумуватимеш для неї такі розваги. Я просто в захваті від твого смаку, — ти достеменно знаєш, які видовища можна запропонувати справжній леді!

— Це вона сама, Дюку! — захищався шериф, засмучений, що не він перший поздоровив суддю з різдвом. — Я повів Елізабет, щоб показати їй нововведення, але при першому ж пострілі вона кинулася по снігу сюди, наче виховувалась у казармі, а не в першорозрядному пансіоні. Я вважаю, судде Темпл, що такі небезпечні розваги треба заборонити. А втім, я не певен, чи вони вже не заборонені існуючими законами…

— Що ж, сер, оскільки ви тепер шериф округи, то ваш безпосередній обов'язок — засувати, так це чи ні, — усміхнувшись, відповів Мармедюк. — Я бачу, Бесс уже виконала моє доручення, і сподіваюся, ця новина була вам приємна.

Річард поглянув на пакет, який досі тримав у руці, і від розчарування його не лишилося й сліду.

— Дюку, любий мій братику, — сказав він, — відійдім-но вбік, мені треба тобі щось сказати.

Мармедюк слухняно відійшов з шерифом трохи вбік, і той повів далі:

— По-перше, Дюку, дозволь подякувати тобі за твоє дружнє клопотання перед парламентом штату й губернатором, без чого, я певен, навіть найвидатніші мої заслуги лишилися б непоміченими. Але ж ми діти двох сестер, ми двоюрідні брати, і я для тебе зроблю все. Все, що хочеш! І все ж своїм недолугим розумом я думаю, за тим молодим товаришем Шкіряної Панчохи не завадило б трохи постежити. Щось він надто вже любить індичатину.

— Це вже мій клопіт, Діку, — відповів суддя. — Сподіваюсь, що відучу його від цієї любові, задовольнивши його апетит. Мені хочеться з цим порозмовляти. Ходім до гурту.

РОЗДІЛ XVIII

Сірома! Навіть рідна мати

Вже не змогла б його впізнати:

Блідий, худий, на латах — лати, —

Невже її то син?

Вальтер Скотт, «Марміон»

Вернувшись на галявину, суддя Темпл узяв дочку під руку й підійшов до молодого мисливця, що стояв, спираючись на рушницю й задумливо дивлячись на індичку біля своїх ніг. Присутність дівчини мала неабиякий вплив на хід наступної розмови. Поява судді не завадила змаганням, і перед початком чергового туру засперечались про умови стрільби в нову птицю, набагато, до речі, гіршу за попередню. Тільки Шкіряна Панчоха й могіканин відійшли від натовпу й стали поруч із своїм товаришем.

— Я завдав вам великої шкоди, містере Едвардс, — почав суддя і замовк, бо, почувши ці слова, юнак ніби злякано здригнувся; проте не сказав нічого, погляд йому помалу знов став спокійний, і суддя повів далі:

— На щастя, я спроможний певною мірою відшкодувати вам те зло, що заподіяв. Мій родич, Річард Джонс, дістав призначення, яке позбавляє мене в майбутньому змоги користуватися допомогою його пера. Ваші манери, попри ваш скромний одяг, дають підстави думати, що ви людина освічена, а твоя рана заважатиме тобі ще якийсь час добувати хліб полюванням (Мармедюк почав хвилюватись і мимохіть став звертатись до юнака на «ти», як це заведено було у квакерів). — Двері мого дому відчинені для тебе, мій юний друже, — в цій молодій країні люди не мають звички підозрювати одне одного, та й надто мало тут такого, що б могло спокусити людей нечесних. Тож погодься стати хоч на час моїм помічником і одержувати за свої послуги належну платню.

У словах судді, здавалось, не було нічого, що могло б викликати ту відразу, навіть ненависть, з якими вислухав їх молодий мисливець. Але, зробивши над собою неабияке зусилля, він відповів:

— Я радо послужив би вам, сер, як і будь-кому іншому, щоб чесно заробити на життя, бо, щиро кажучи, становище моє скрутне, гірше навіть, ніж це може видатися на перший погляд. Але, боюсь, виконання цих нових обов'язків заважатиме іншій, важливішій для мене справі. Отож я мушу відмовитись від вашої пропозиції й покластися на свою рушницю, що допоможе мені, як і досі, заробляти на прожиття.

Тут Річард не втерпів і прошепотів до Елізабет, яка відійшла трохи вбік:

— Це, кузино Бесс, природне небажання метиса відмовлятися від дикунських звичок. Їхній потяг до кочового життя непереборний, — я певен цього.

— Той спосіб життя, який ти ведеш, — зауважив суддя, не почувши слів шерифа, — дуже непевний і може принести тобі куди більше лиха, ніж ти зазнав досі. Повір мені, мій