Роберт Вейт - Дивовижна історія Мері Стенз

постійної роботи в редакції “Очевидця”. Йдеться скорше про тимчасове журналістське доручення…” Третьорядна акторка-невдаха, що в перервах між нечисленними епізодичними ролями заробляла на прожиття невмілим друкуванням на машинці і з охотою погодилася на цей косметичний дослід, сподіваючись, що він дасть їй можливість вибитися в люди й здобути красу. “Я подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною…” Батько-австрієць, що помер під час війни брат у Канаді й сестра в Беркенхеді та ще гірка п’яниця мати, що впивається до смерті у своїй маленькій кімнатці в Бейзвотері…

Нараз плин його думок урвався. Він допив віскі й налив іще.

— Бейзвотер… — мовив уголос. — А що коли…

Він нервово заходив по кімнаті, неспроможний приборкати безладну круговерть думок.

“Цілком може бути… — говорив він собі. — Адже саме там бачив її востаннє водій таксі. Безпорадна й нікому не потрібна, вона, либонь, тільки туди й могла податися — в єдину домівку, де її ніхто не потривожить, бо адресу знають лише брат у далекій Канаді — до нього не доберешся — і сестра в Беркенхеді яка напевне мовчатиме. Та ще, мабуть, Пенелопа — ця теж навряд чи щось скаже…”

Він поміркував так хвилин із десять, тоді швидко накинув на себе пальто і спустився вниз до машини.

Неприхована ворожість, що світилась у зелених Пенелопиних очах, не віщувала нічого доброго. Пишна золотава зачіска дівчини збилася набік, а її вуста, звичайно, червоні й привітні, були міцно стулені й не нафарбовані. Вона стояла перед порожнім каміном у своїй нужденній квартирі, войовниче розставивши ноги, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця.

— Сідайте, містере Дарк, — мовила холодно.

Він лишився стояти і, заклавши руки в кишені пальта, похмуро дивився на дівчину.

— Я мав час про все подумати, — сказав він. — Що зроблено, того не вернеш, але вона потребує допомоги, і я хочу допомогти їй.

— Ви вважаєте, що зробили ще не досить? — спитала Пенелопа. — Ви піднесли її нагору, а тоді скинули в прірву. Єдине, що ви можете зробити, це дати їй спокій.

— Єдине, що я можу зробити, це зарадити лихові, — твердо відказав Дарк.

Пенелопа глузливо всміхнулася.

— Шкода, що ви не подумали про це раніш. Та я краще виказала б її збіговиську надокучливих репортерів, що весь час крутяться коло мене, аніж вам, містере Дарк. Невже ви не розумієте, що ви найперший ворог Мері? Вона вас ненавидить.

Дарк стомлено зітхнув і сів.

— Так, — погодився він, — вона має всі підстави ненавидіти мене, але те, що я зробив, було вирішальною ставкою в грі, і вона про це знала. То був двобій між ділками і пресою, між Фасберже і мною. Мері опинилася між двох вогнів, і ніхто не міг її врятувати.

— Цебто, ніхто не переміг, а Мері загинула. Тож дозвольте запитати вас: чи варто було боротись?

Він трохи подумав, перш ніж відповісти.

— Так, варто. Йшлося про принципи, вищі від особистих міркувань.

— Отже, ви принесли в жертву Мері. Ви можете пишатися своєю принциповістю.

— Де вона? — спитав Дарк.

Пенелопа заперечливо похитала головою.

— Послухайте, — терпляче мовив він. — Ми з Мері були друзями. Ми могли 6 бути більш ніж друзями, але між нами весь час стояла фірма “Черіл”. А потім Мері перестала бути сама собою й перетворилася на блискучу ляльку на ім’я Лора Смайт, що жила неначе на якійсь далекій планеті. Ну, а тепер усе те минулось, вона повернулася на землю, її чекає нелегке майбутнє. Гадаю, що я буду їй потрібен.

— А от чи потрібна вона вам?

— Так, я вважаю, що потрібна. Ми разом з нею встряли в цю халепу і, коли вона схоче, так само разом виберемося з неї. Принаймні дайте мені змогу побачитись з нею та поговорити.

— Ні, — різко відмовила Пенелопа. — Ви вже раз скривдили її і можете знову вчинити так само. Єдине, що їй тепер потрібно, це спокій.

Дарк поволі підвівся і підступив майже впритул до дівчини, сердито дивлячись на неї.

— Гаразд, — мовив він. — Я однаково знайду її й без вашої допомоги. Я догадуюсь, де вона може бути. Не так уже й важко розшукати стару п’яницю на прізвище Стенз, що мешкає десь у Бейзвотері.

— То ви знаєте? — вжахнулася Пенелопа.

— Так, і це дає мені перевагу перед іншими журналістами.

Пенелопа торкнулася пальцями його руки, і в очах її з’явився благальний вираз.

— Дуже вас прошу, містере Дарк, не треба її розшукувати. Ви їй не потрібні. Їй ніхто не потрібен, навіть я. Якби ви її побачили, ви б зрозуміли чому.

— Чому ж? — наполегливо спитав Дарк.

Дівчина кілька секунд мовчки дивилася на нього, тоді зненацька заплакала іг вибігла з кімнати. Дарк лишився стояти біля каміна, збуджений і розгублений. Аж раптом йому на думку спала одна ідея — зробити останню хитру спробу, що, можливо, приведе його просто до Мері Стенз. Він швидко вийшов з квартири і, грюкнувши за собою дверима, спустився на вулицю до своєї машини. Ввімкнувши мотор, поїхав геть, але за найближчим рогом зупинився і виліз з машини. Тоді обережно рушив назад на вулицю, яку щойно залишив, увійшов у телефонну будку й став чекати, неквапливо затягуючись сигаретою і не спускаючи ока з дверей будинку.

Минуло хвилин десять, коли двері розчинились і на порозі з’явилася Пенелопа. Вона швидко попрямувала вулицею до станції метро, і Дарк підсвідомо відчув, що його здогад був слушний. Він почекав, доки дівчина повернула за ріг, тоді подався слідом за нею.

Розділ двадцять сьомий

То була сіра, занедбана вулиця з похмурими старими будинками, за якими тяглися залізничні колії. Цегляні стіни будинків, колись червоні, давно почорніли від бруду й кіптяви, а фарба на дверях та вікнах вицвіла й облупилася. Дарк стояв на розі, поки Пенелопа постукала в двері одного будинку і її впустили всередину, потім неквапливо рушив уперед.

Двері були брудно-коричневі, з поламаною кнопкою дзвінка та великим іржавим молотком, що висів біля одвірка. Ніякої таблички з прізвищами мешканців не було. Дарк на мить завагався, тоді рішуче взяв молоток і двічі стукнув, так що двері аж здригнулися на завісах.

Повільно спливла хвилина. Він хотів уже постукати знов, коли почув за дверима човгання ніг і скрегіт залізної засувки. Двері трохи прочинились. Дарк побачив перед собою висхле кістляве обличчя, поросле сивою щетиною, і гострі очиці за опуклими скельцями окулярів.

— Чого вам? — гугнявим фальцетом спитав старий.

— Мені потрібна місіс Стенз, — вимогливо сказав Дарк.

Старий похитав головою.

— Нема тут таких, молодий чоловіче.

— Я з