Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

Дешеву і багато. Все, що мене обходить, — аби поводились тихо, не курили тут, не блювали, не валялися на підлозі. А ще — хай мені зарплату нещасну дають акуратно, не так, як зараз. Не треба підвищувати, нехай. Аби не затримували. Почув мене, зрозумів?

— Добре почув, гарно зрозумів, — Кобзар лишився на місці.

— Чого тоді хочеш? Олеж, усе інше — не моє діло.

— Чому ж тоді навела мене на ту дівку? Нагадати?

Зоя скам’яніла.

— Ви змовилися.

— З ким?

— Тут учора був один. Високий такий, — вона показала рукою трохи вище Кобзаревої голови. — Рудий. Показав документи, з поліції. Питав про те саме.

— Зою, це я його попросив, — зітхнув Олег.

— О! Так чого воду вариш, голову мені морочиш? Приперся він... Запитай у свого друга, я йому розтовкла все.

Знав — доведеться це сказати. Не хотів, тягнув до останнього. Передбачав реакцію.

— Зою, мій друг учора загинув. Його вбили. Аби він не сказав мені, що почув від тебе.

Вона хитнулася, вчепилася в буфетну стійку зі свого боку.

— Йди, — прошепотіла. — Олежа, пішов у баню. Я не хочу нічого чути, не хочу знати... Точно гукну зараз з вулиці когось.

— Від цього мій друг не воскресне, — процідив Кобзар. — А тобі, Зою, доведеться свідчити вже в поліції. Я ж не мовчатиму, ти маєш цінну інформацію для слідства.

— Нічого не знаю! — прошипіла вона. — Гуляй, іди собі лісом!

Він озирнувся. Пияки в глибині залу не звертали на їхню суперечку уваги.

— Народ, зачиняємося! Санітарна година!

— Ти що...

Кобзар поглядом змусив Зою замовкнути, підніс голос:

— Джентльмени, кому не ясно!

Буфетниця обсмикнула блакитний робочий халат, вийшла з-за стійки.

— Виходимо, дядьки. Тут прибратися трошки треба.

Чоловіки підводилися й залишали затишне, таке рідне для них приміщення не надто охоче. Один, проходячи повз Кобзаря, недобро зиркнув з-під козирка потертої кепки — такі роздають безкоштовно на різних рекламних акціях. Причинивши двері за останнім, Олег повернувся до Зої.

— Кажи.

— Чого командуєш тут! — але вже не така налякана й агресивна.

— Бо збираюся врятувати твоє життя, не дійшло досі?

Буфетниця завмерла з роззявленим ротом. Потім закрила його, провела долонею по обличчю.

— Господи, от де ви всі взялися на мою голову?

Кобзар розстебнув сумку, витягнув із конверта зелену купюру.

— Дивись і слухай. Оце я тобі даю, аби ти повторила, що вчора говорила моєму другові. В мене є підозра, тут на половину твоєї платні. Потім отримаєш іще таку саму. Давно маму не бачила, яка в селі?

— Ще маму мою згадав!

— Візьмеш відпустку за свій рахунок. Чи домовишся з Катькою, вона тебе поміняє.

— Не командуй, — повторила, але сто доларів узяла. — Без тебе знаю, що робити.

— Мій друг навряд сказав ще комусь, крім мене, про розмову з тобою. Інакше, Зою, тебе б так само знайшли й застрелили. Ще можуть знайти. Тому краще їдь з Києва сама, побудь деінде хоча б кілька днів.

Не хотів лякати Зою ще більше. А міг би пояснити: якщо почнуть шукати — знайдуть. Запитають напарницю Катерину. Прийдуть додому з підробленими поліцейськими посвідченнями чи взагалі без нічого, наженуть туману, легко дізнаються, коли й куди подалася. Дістануть і в селі, ще й матір тепер в зоні ризику. Проте інших можливостей хоч якось віддалити важливого свідка Олег поки не бачив.

— Добре, — вичавила жінка. — Коли вже причепився — питай.

— Давно б так.

— Не твоє діло!

— Ох... Гаразд, годі вже гарикатися, — Кобзар зосередився. — Зою, згадай день чи вечір, коли сюди прийшла ота дівчина, на яку ти мене навела.

— Ні на кого я тебе не...

— Цить, — він легенько тупнув. — Спершу я приїхав до «Фільтру» за викликом. Пасажира не було, зате до мене вийшла незнайома дівиця, попросила закурити. Буває. Але потім ти попросила допомогти їй у чомусь. Саме мене, Зою. Дуже наполегливо.

— У неї тоді сталося щось.

— Досі не знаю, що саме. Її теж убили, — подробиці вирішив опустити.

— Та що ж таке! — Зоя поточилася, зробила крок назад. — Коло тебе люди мруть, як мухи!

— Я тут, аби зупинити це. Видно, Артем тобі про смерть дівчини нічого не обмовився.

— Хто?

— Рудий, високий, який приходив сюди вчора. Друг мій. У нього дитина лишилася маленька. Вони з дружиною чекають... чекали на другу. І я знайду, хто вбив його, Зою. Саме тому прийшов і говорю з тобою. І ти вже змучила мене, розумієш? Крутиш, вертиш...

— Замовкни зараз же! — вона навмисне грубіянила. — Приходив чоловік. Сюди, до мене. Десь за пару годин перед дівкою. Вдягається не так, як ви всі тут. Кремом для гоління пахнуло, дорогим.

— Як знаєш, що не дешевий? Отак, унюхала просто?

— Ну, хай не дорогим. Просто кремом. Ні від кого з вас, Олежа, в нашому закладі нічим таким не пахне. Крем, одеколон...

— Ще прикмети?

— Я не придивляюся ні до кого, ти ж в курсі. Не моя робота — витріщатися на тих, кому наливаю. Цей теж горілки попросив. Здивувалася спершу. Ну, не з наших він, не з тутешньої публіки!

— Тихо, тихо, — Кобзар спробував заспокоїти Зою, взявши за плече, та вона рвучко відсторонилася, відступила ще далі. — Замовив горілку. Далі.

— Випив повільно, не відразу. Так, наче смакував. Потому кави сказав зварити, закурити зібрався. Сказала — не можна. Тоді він і спитав, чи знаю такого собі Олега, таксиста. Ти тут наче один Олег, хоч ім’я не таке вже й рідкісне.

— Залік, спостережлива.

Буфетниця пропустила шпильку повз вуха.

— Дав п’ять сотень, одним папірцем.

— За що?

— Каже: коли ти приїдеш, тут уже сидітиме дівчина. Я повинна вас познайомити. Зробити так, аби ти захотів їй помогти.

— П’ятьсот гривень за знайомство з дівчиною. Ти б не скаржилася на життя, Зою.

— Тебе забула спитати, — огризнулася. — Мені не шкода. Бо мене ваші справи мало обходять.

— Ти зовсім не здивувалася?

— Мене давно ніщо не дивує, Олежа. Ага, — вона враз стрепенулася. — Згадала. Другу твоєму, рудому, це сказала, він зацікавився дуже. Той чоловік мені гроші лівою рукою давав. І стаканчик лівою брав, і каву. Нічого