Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

32. Чорна машина (Яна)

Давид знову заспівав свою улюблену пісню.

Мій благовірний не хотів розлучатися.

Точніше, не хотів це робити офіційно.

Не знаю, що саме приваблювало його в цій ролі. Іпостасі самодура, який сидить одночасно на двох стільцях.

Що йому це давало?

Принципово не хотів платити аліменти?

Ну то на судовому засіданні мені прямо сказали, що факт розлучення ніяк не впливає на право вимагати аліменти. Ми могли залишатися в шлюбі, і я можу від нього вимагати регулярних грошових виплат. Якщо чоловік живе окремо і фактично не бере участі у вихованні дітей.

А інакше бути не могло.

Я не підпускала його до малечі.

Звісно, за Назара не переживала. Там ненависть до Давида була настільки сильною, що навіть я часом лякалася. Переймалася питанням, чи не перегнула палицю. І чи не варто мені якось заспокоїти сина. Пом'якшити його гнів — спрямувати негативну енергію в добре русло.

Тому що в школі почастішали бійки за його участю. У щоденнику я регулярно читала зауваження від учителів. І він почав упевнено з'їжджати за оцінками.

Тут явно вимагалася робота над помилками. Яку ми обов'язково пройдемо з ним разом. Трохи пізніше. Коли все владнається. І я займуся моєю старшою дитиною.

А от Аврору я захищала особисто.

Уже зараз.

Як же я сварила себе за той вчинок.

Навіщо я дала слабину і дозволила їм познайомитися? Ава не розуміла, що відбувається. Для неї це був просто хлопчик. Якийсь милий маленький хлопчик, що не становить загрози.

Однак це тільки в дитячих очах.

Сама ж я чудово знала, що Авдій — троянський кінь. З його допомогою Давид вив мотузки із ситуації, що склалася. А точніше, мотузки вила вона.

Даліла вила мотузки з Давида. І з усього того, що відбувалося між мною і моїм чоловіком. Вона паразитувала на руїнах шлюбу. Намагалася отримати максимальну вигоду там, де все руйнувалося, вмирало.

У цьому вона була профі.

Висмоктати всю кров і кістки здати.

Поки я розгублено кліпала очима, ця сука гребла під себе весь світ. Починала з малого. Потім відкушувала більше й більше. Роззявляла пащу подібно до акули, що зачаїлася.

Плавала під жертвою. Вичікувала мить, щоб укусити якомога болючіше. Урвати якомога більше. Коли ти геть не чекаєш...

Тому в суді я відповіла тверде "ні", коли мені запропонували подумати. І не розлучатися.

Такого варіанта я не розглядала.

Що швидше ми розділимо своє теперішнє й майбутнє, то менше в неї шансів щось украсти. У чомусь напаскудити. Ще якось використати Давида — засліпленого її артистизмом. І сексом із молоденькою шльондрою.

Я мала тікати з цього гетто.

Мені треба було спалити мости, позбутися якорів і кудись переїхати. Щоб він не міг мене дістати.

Щоб він навіть не знав, де я живу.

Де перебувають наші діти.

До якої школи вони ходять.

Або хоча б — щоб побоявся приїжджати.

Знаючи, що отримає по пиці від когось іншого.

Хто буде готовий заступитися за мене і дітей.

— Мамо-мамо! — кричала Ава, дзвенячи дитячим велосипедом. — Дивись, як я швидко їду!

У підвалі під маминим будинком відкопала свій старий велосипед. Крім мене, на ньому ніхто не їздив. Тож усі подряпини — сліди тільки моїх падінь.

Навіть коліщатка знайшлися — допоміжні. Дядько Льоня з другого поверху допоміг їх прикрутити. І буквально за кілька днів Аврора навчилася їздити.

Поки що зі страховкою. Але вже сама — без моєї підтримки. Сама сідала. Сама кермувала. Крутила педалі. І нарізала навколо будинку коло за колом.

Поки я сиділа на лавці з телефоном у руках. І шукала роботу на порталі вакансій.

На жаль, знайти посаду за професією виявилося важко. У мене не виходило.

Чимало компаній перейшли на аутсорсинг — бухгалтерія велася віддалено через спеціалізовані контори. А в таких конторах вимоги були захмарні.

Ніяких дітей. Робота з восьмої і до восьмої. Забути про таке поняття, як вихідні. Без відпустки. Перший місяць оплачують тільки тоді, коли переконаються у кваліфікації. А якщо не підходиш — під зад коліном.

Встигла поспілкуватися не з однією людиною, хто пройшов через таке. І була змушена поки що облишити надію повернутися в бухоблік. Все ж таки світ змінювався, бізнес шукав лазівки, щоб платити менше. Усе автоматизовано. Люди були потрібні все рідше й рідше.

Конкуренція зростала.

Утім, це тільки половина проблеми.

У голові дуже міцно засіла думка, що я бездарність.

Завдяки Роману я постійно згадувала ті слова — про мій професійний рівень. Що я маю йому бути вдячна. Що не запроторив мене до в'язниці. Адже туди мені й дорога. З такими навичками вести фінанси.

Він мене буквально розтоптав як фахівця.

Наплював на голову, принизив.

Після такого здавалося, що я не зможу вже вибитися в люди. Даремно сподівалася повернутися в офіс, завантажити себе звичною роботою.

Життя руйнувалося. Можливості зникали одна за одною, ніби пісок крізь пальці.

Куди тоді йти? У торгівлю, в кафе?

Навчитися варити каву, стати офіціанткою?

Там вимагають працювати змінами. Не вісім годин. Там практично безвилазна робота цілодобово.

Що буде з дітьми?

Вони мене не бачитимуть. І точно образяться.

У той період мені хотілося бути поруч.

Підтримувати їх і підбадьорювати.

А не скинути все на маму.

Щоб вони потім виросли й повідомили, що їх виховала бабуся. А матір вони не бачили тижнями.

Такий от нелегкий вибір стояв переді мною того похмурого дня.

Барви згущувалися. На зміну спеці прийшла справжня осінь. З дощами, жовтим листям і прохолодною погодою.

— Будь обережна! — крикнула я доньці, коли вона знову проїхала повз. І поспішала сховатися за рогом багатоповерхівки. — Дивись не впади! І калюжі об'їжджай, а то намокнуть ноги!

— Добре, мамо!

Вона дзенькнула на купині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍