Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

стелажі з гексагональними шухлядами, схожими на бджолині стільники, тільки червоного, матово-металевого відтінку, поставали чотирма рядами обабіч центрального проходу. Довгі жмути кабелів здіймалися від них до стелі, зникаючи в отворах кабельних каналів. Плутані низки асемічних символів тьмяно фосфорували на лискучих товстих жилах. Чимала кількість шестикутних шухлядок була прочинена чи, радше, вибита. Густа, жирна рідина виливалася з них на підлогу, безбарвно-бліді відростки контакторів звисали, наче вивернуті тельбухи. Було й дещо інше, щось слизьке, розчавлене, сіро-червоне…

Знову прогуркотів вибух — уже зовсім близько. Порох та дрібні скалки посипалися зі стелі, але тепер, здається, крім вибуху було чути й інші звуки — моторошні, жахаючі. Діманта побігла, роззираючись навсібіч, намагаючись не пропустити потрібної позначки. Страх поступово, але впевнено поглинав її — вона боялася, що не встигне, боялася, що того, кого вона шукає, тут немає або ж його вже знайшли — інші, ті, хто вчинив цей погром. Майже перестрибнула тіло, що долілиць, хрестом розкинувши довгі тонкі руки, лежало в проході. Очі зафіксували потрібну низку символів, тіло зреагувало раніше мозку — дівчина різко загальмувала, підсковзнулася на залитій слизом підлозі, впала, замурзавшись тією жахливою рідиною, скрикнула, намагаючись водночас підвестись і стерти із себе той сіро-червоний бруд. Навколішки відповзла з центрального проходу, хапаючись за стелаж, звелася на ноги. Серце шалено калатало в грудях, дихання стало уривчастим, наче після довгого бігу.

І тоді знову почувся лемент. Несамовитий лемент конаючої істоти, від якого наче безліч тонких розжарених голок встромилося в мозок. Вуха заклало, щось тепле потекло з носа на верхню губу. Не дивлячись, Діманта витерла кров кулаком і рушила за вказівниками. Далі від головного проходу, там, де між стелажів ледь можна було протиснутися, руйнувань було менше. Діманта пройшла одним рядом, потім проходом звернула до іншого, врешті зупинившись біля потрібного гекса, зовні нічим не примітного. Обережно обмацала дверцята, немов кінчиками пальців намагаючись відчути те, що ховалося всередині. Потім квапливо зняла наплічник, розкрила його та дістала звідти сферу з тонкого обсидіану, оповиту бронзовими кільцями, рясно змереженими тонким, рухливим гравіруванням. На «полюсах» сфери були закріплені невеличкий генератор та прилад, призначення якого вона так і не збагнула — щось з біополімеру, тріпотливе й тепле, перевите тонкими судинами. Сфера була десь півметра в діаметрі, але не здавалася важкою. Діманта напівприсіла, притулившись спиною до сусіднього стелажа, і поклала сферу собі на коліна. Похапцем, плутаючись у застібках, дістала з внутрішньої кишені тонкий стилет в оксамитових піхвах. Оголила лезо, діючи з такою стриманою обережністю, немов це була вибухівка. Тримаючи його кінчиками пальців як стилос, вона провела вістрям по рунах одного з кілець, лишаючи м’яко фосфоруюче сяйво. Сфера ожила й стиха загуділа. Притримуючи її лівою рукою, наче приспану дитину, Діманта підвелася до шухляди, розпочавши й там проводити вістрям по символах, що довгими, сплутаними низками прикрашали дверцята.

Новий вибух пролунав так несподівано, що дівчина скрикнула й випустила з рук стилет. Тьмяні срібні іскри бризнули з-під вістря, обпікши кінчики пальців. Осліплена болем, з кривавими сльозами, що застували очі, Діманта останньої миті підхопила на льоту знаряддя, завмерши із ним, неспроможна навіть поворушитися від раптового вибуху адреналіну. Тяжко дихаючи, знов звелася до гекса і, вгамувавши тремтіння в руці, повела лінію далі. Сяючі символи під вістрям стилета химерно викривлялися, змінюючи форму, сплутуючись і розгортаючись — і врешті шухляда відгукнулась придушеним бурмотінням та вібрацією. Вони тривали довго — так довго, що Діманті вже почало здаватися, ніби вона припустилася якоїсь помилки. Але незабаром бурмотіння затихло, і з м’яким клацанням дверцята прочинилися. Відкинувши геть непотрібний вже стилет, дівчина почала поратися зі сферою. Та під її руками розкололася на дві половини, оголивши лискуче нутро. Діманта піднесла розкриту сферу до прочиненого гекса і, притиснувши її тілом до поверхні стелажа, обережно сягнула обома руками в отвір.

Страшенний гуркіт, що пролунав тієї миті, цього разу не затримав дівчини, хоча й затарахкало вже зовсім поряд, у цій залі. З важким стукотом посипалися на підлогу уламки масивної брами. В хмарі диму й пилу можна було роздивитися постать, що навіть віддалено не нагадувала людську: тонкі суглобисті лапи на кшталт павучих, масивне черево, маленька рухлива голова на довгій сегментованій шиї… Почвара завмерла на порозі, наче прислухаючись. Тиша запанувала в залі — лише приглушений тривожний гамір лунав десь вище гострокутного склепіння.

У цю мить Діманта зачинила сферу. Простір під шаром обсидіану повільно наповнився густим сріблястим слизом, в якому виднілося щось округле, трохи більше за два стиснуті кулаки. Біополімерний прилад тепер не просто вібрував, але ритмічно й потужно пульсував, генератор ледь чутно сичав. Діманта запакувала сферу в наплічник і якомога тихіше рушила між рядами в напрямку виходу. Вона чула істоту, що блукала залою. Чула її важкі кроки. Обережно визирнула з-за рогу…

Перш ніж Діманта спромоглася роздивитися його, чудовисько з неймовірною спритністю стрибнуло до неї. Дівчина відсахнулася, побігла між рядами. Арахнід приземлився на вершечок стелажів і помчав за нею, маневруючи між жмутами кабелів. Гекси скрипіли й хиталися під його вагою, щось падало за спиною дівчини, та вона не озиралася. Холодний жах, що майже паралізував її ще хвилину тому, нині цілком розчинився. Думки, немов розпечені жаринки, роїлися в голові: з цієї зали був лише один вихід, і зараз вона біжить від нього. Треба якось розвернутися, обійти переслідувача… Раптом вона зрозуміла: монстр був завеликий, щоб рухатися проходами, йому доводилося пробиратися по верхівках, між усіма цими з’єднаннями… Це вповільнює його рух; треба ще більше заплутати його… Аби лише не виходити у головний прохід!

Важкий скрегіт, хрускіт мембран, тріск потрощених шухляд — масивна тінь накриває її з головою, наче важка ковдра. Тверда холодна лапа хапає за плече, вмить згасивши інерцію руху. Діманта смикається, але друга лапа вже стискає праве плече, і разом вони відривають дівчину від підлоги — легко, наче порожній лантух. Квапливо, але впевнено розвертають обличчям до монстра, з жахаючою вправністю міняючи хват.

Його морда виявляється майже… людською. Принаймні форма — череп, обтягнутий сухою синтетичною шкірою, в очницях, глибоко посаджені, масляно зблискують схожі на мильні бульбашки очі. Хеліцери ростуть обабіч щелеп, тільки вони надто сегментовані, надто складно збудовані… як і педипальпи, якими монстр ухопив і тримав Діманту. Тепер, зблизька вона роздивилася химерне поєднання штучних елементів — металу, пластику, трубок та дротів — із живими тканинами.

Вона знов засмикалася, спробувала вдарити огидну морду рукою, але монстр струснув її. Одна з хеліцер блискавично метнулася до руки дівчини, перехопивши її. Дотик був крижаний і слизький,