Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

стрибки мікросонця викликані, очевидно, технічною недосконалістю електростатичних керівних установок.

Тепер наше завдання полягало в тому, щоб з’ясувати, який саме вузол погано працює. Саме собою це завдання здавалося надзвичайно простим: досить було вимкнути на якийсь час установки і перевірити їхні блоки. Однак це було дуже небезпечно. Ніхто не міг сказати достеменно, як це позначиться на поведінці мікросонця — чи не призведе це до катастрофи. З іншого боку, ставало не менш небезпечно продовжувати наш дослід: раз керуючі установки ненадійні, отже однієї прекрасної хвилини мікросонце може взагалі вийти з-під контролю.

Тим часом воно поводилось усе гірше й гірше. Воно висіло над нашими головами, мов дамоклів меч.

Довелось терміново зібратися на нараду в Олени Миколаївни.

— Даремно ви не розповідали мені про це раніше, — докірливо сказала вона нам. — Ходімо. Я мушу сама подивитись на мікросонце.

Ми полетіли на командний пункт. Мікросонце, як і раніше, стрибало по небу. Олена Миколаївна одразу оцінила всю серйозність становища.

— Я гадаю, дослід треба припинити, — сказала вона.

Ніхто не наважувався заперечувати. Усі розуміли, що катастрофа, яка насувалася, була б жахлива не тільки сама собою, вона перекреслила б і наш дослід, бо причина дивної поведінки мікросонця лишилася б не з’ясованою, похованою вибухом страхітливої сили. Всі звели очі до неба, наче прощалися з витвором рук своїх.

— Викликайте Землю, — сказав я.

Але ми спізнились. Саме в цю мить мікросонце різко метнулося з боку в бік і раптом, мов розірвавши невидимі ланцюги, помчало вниз, із шаленою швидкістю наближаючись до поверхні Венери. Ми знали, чим це загрожує. Як тільки воно спуститься до висоти сорока кілометрів, виникне велетенський вогняний стовп, котрий усе змітатиме навкруги. Олена Миколаївна схопила важіль керування і до кінця потягла його на себе. Важіль не діяв. Ми заціпеніли. На нас зі швидкістю реактивного снаряда неслася сама смерть. Серце шалено калатало в грудях, відлічуючи немилосердно короткі секунди.

— Іскри! Іскри спалахують у передпідсилювачі! Десь пробило ізоляцію! — почув я відчайдушний крик Віктора Платанова І озирнувшись, побачив, що він уже кинувся до найближчого орнітоптера, скочив у нього і миттю злетів на другий поверх щогли керуючої установки. Відчай, усвідомлення смертельної небезпеки зробили його рухи до краю точними. Зіскочивши з орнітоптера, він, не роздумуючи ні секунди, кинувся у відсік передпідсилювача. Знаючи, як це небезпечно, ми з похололим серцем, забувши про те, що самі стоїмо перед лицем смерті, стежили за Віктором.

— Щось він там забарився! — вигукнув Чжу Фан-ші, кидаючись до орнітоптера.

Ніхто не спинив його. Раптом у відсіку передпідсилювача сяйнула довга голуба іскра, за мить погасла, і ми побачили, що мікросонце завмерло нерухомо у високості, припинивши своє стрімке падіння. Віктор ліквідував коротке замикання в електричній схемі.

Олена Миколаївна вбігла в печеру і повернула важіль керування. Мікросонце стало стрімко здійматися вгору.

Ми мовчки дивились одне на одного, ще не опам’ятавшись після пережитого жаху. Піт струмував з наших облич, руки тремтіли.

— Та-ак, якби не Віктор… — промовила нарешті Олена Миколаївна. — Вікторе! — покликала вона його. — Вікторе!

В навушниках наших шоломів не прозвучало жодної відповіді.

— Що з ним? Вікторе, ти чуєш мене? Відповіді не було.

— Чжу, — звернулась вона до Фан-ші, який підлетів на орнітоптері до керуючої установки, — подивіться, що з ним.

Чжу Фан-ші заглянув у відсік передпідсилювача.

— Тут його нема, Олено Миколаївно! — прозвучав у наших навушниках голос Чжу Фан-ші. — Відсік порожній.

— Як же це? Подивіться уважніше. Може, його поранило або оглушило?

Чжу Фан-ші не відповідав кілька хвилин. Потім у навушниках наших шоломів почулось його часте дихання, невиразний окрик, і тут же характерно клацнуло.

— Він відключив свій радіотелефон!

Передчуваючи нещастя, ми теж піднялись на щоглу.

У відсіку передпідсилювача ми застали Чжу Фан-ші, що стояв навколішки біля стіни. Китаєць плакав.

На підлозі ми побачили невеличку купку попелу, незгорілі рештки одягу і уламок прозорого шолома. Це було все, що залишилось від Віктора. Страхітливої сили заряд пронизав його у ту мить, коли він лагодив пошкодження.

Ніхто не промовив ні слова. Все сталося так швидко, що, здавалось, якимсь примарним сном. Усього кілька хвилин тому Віктор стояв поруч з нами — і ось оця жахлива купка попелу. Ми не вірили власним очам. Серце здушив безмірний біль, підсилений відчуттям нашої загальної вини: дослід з мікросонцем давно вже став надто небезпечний, і його слід було вчасно припинити. А ми все зволікали.

Трохи опам’ятавшись після потрясіння, Олена Миколаївна глухо сказала:

— Ходімо. Мікросонце все ще над нами. Ми мовчки, з тяжким почуттям рушили за нею в печеру.

— Землю попереджувати не будемо. Приготуйтесь. Зараз викинемо мікросонце за межі Венери.

Олена Миколаївна зняла обмежувач з важеля керування і різко до кінця посунула його вперед. Здавалось, електростатичні установки затремтіли від напруги, працюючи на грані можливого. Мікросонце швидко помчало вгору, стало невидиме.

— Все, — сказала Олена Миколаївна тим самим глухим голосом, вимикаючи електростатичні установки. — Наш експеримент скінчився.

Тут же, розрядивши потужну батарею конденсаторів, ми скинули захисні кожухи з керуючих установок.

Яка ж була наша досада, коли ми зрозуміли причину поганої роботи цих пристроїв. Товсті дроти, що йшли до самого верху високих щогл, було вкрито спеціальним шаром високоякісної ізоляції, що здатна була витримати велетенську напругу. Цій ізоляції не страшні були ні п’ятисотградусна жара, ні двохсотградусний мороз. На Землі її витримували на хімічну стійкість, на тертя, і вона. показала прекрасні результати. Конструктори врахували все. Але отут, на Венері (хто ж міг це подумати?), тут вона стала принадою для довгих сріблястих жуків. Їхні маленькі жадібні щелепи прогризли ізоляцію наскрізь, до самого металу. Деякі жуки переповзали з оголених дротів на сусідні, утворюючи мовби живу перемичку. Миттю виникало замикання,