Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

— Скільки можна? — порушила мовчанку мати.

— Скільки треба, — буркнув син.

— Закінчуй, бо ти повинен піти по справунки.

— По продукти! — виправив він її. Він не любив, коли мама вживала такі старомодні слова. Колись це його не дратувало, але тепер… тепер виводило з рівноваги. І те, як мама говорила, і те, як одягалася. Інші мами ходили в джинсах, а вона — у допотопних картатих спідницях.

— Нехай будуть продукти, — миролюбно погодилася мама. — Купиш два кілограми бульби…

— Картоплі! Скільки тобі пояснювати, що це діалектне слово. По-нашому, мамо, треба казати «картопля»!

— Не тобі мене вчити, як правильно говорити польською! І взагалі, сам з мови підтягнися! І поквапся! — гукнула вона голосніше, побачивши, що Міхал зачиняє за собою двері кімнати.

— Мені треба до крамниці. Може, пройдешся зі мною? — спитав він по телефону, але відповіді не встиг почути. Мама була вже в кімнаті.

— Годі! — рішуче зажадала вона. — Зараз мені повертайся з бульбою. І негайно поклади слухавку, базікаєш уже ледь не годину.

У слухавці почулися гудки. Хтось поклав її з того боку, наче відчуваючи наближення бурі. Мамині вуста нагадували тоненьку риску. А Міхал знав, чим це пахне. Зараз він почує: «Я тобі за батька й за матір, ти повинен мене слухатися! Як я сказала, так і буде!» Зазвичай так починалися всі скандали. Міхал ненавидів, коли мама це говорила. Зараз він вирішив не чекати, доки пролунають давно знайомі слова. Демонструючи власну зневагу, Міхал узяв зі столу гроші й мовчки шарпнув куртку з вішалки.

«Вона цього не розуміє, мабуть, ніколи в житті нікого по-справжньому не любила». Збігаючи вниз, перестрибуючи через дві сходинки, він не переставав думати про телефонну розмову. Отже, так виглядає кохання? Ще зовсім недавно він був переконаний, що кохав Камілу, але зараз розумів, що Камілі він ніколи б такого не розповідав. Та й уявити собі, щоб вона ходила з ним на базар чи до крамниці… Здалеку Міхал помітив під магазинчиком знайому постать.

— Нічого не питай, — почув він замість привітання. — Я знала, що по картоплю ти ходиш сюди, то й прийшла.

— Мама якась дивна, — відповів він, немов виправдовуючи матір і себе. — Бабуся каже, що це вона від самотності…

— Твої батьки розлучилися, — радше ствердила, ніж запитала Кінга.

— Ні, — прошепотів Міхал і замовк. Про це він нікому досі не розповідав. А їй можна? А якщо вона глузуватиме? Може, буде так, як у таборі? Щоправда, це сталося кілька років тому, але почуття сорому Міхал запам’ятав надовго. Усі подавали дані про батьків. У нього в графі «батько» було ім’я «Міхал», а там, де вписували дівоче прізвище матері, стояло його прізвище. У таборі всі сміялися, що його мати вийшла заміж за нього самого. — Колись тобі розкажу, — буркнув.

— Будь ласка, два кілограми бульби, — звернувся він до продавчині, бо замислився й не почув, як вона його запитала. І раптом усвідомив, що сказав «бульба», так само як мама, хоча ненавидів усі ці діалектизми й старомодні слова. Заплативши, Міхал вийшов на вулицю. Обоє мовчки стояли під крамницею.

— Я не хочу, щоб ти йшла зі мною, — порушив мовчанку Міхал і, побачивши її здивовані й перелякані очі, пояснив: — Не в тім справа, дурненька, — хлопець посміхнувся й простягнув руку, аби погладити її по щоці, але відсмикнув долоню. Не варто отак, при людях. — Я сам би хотів тебе провести, а не щоб ти мене. А я не можу. Вона зараз на мене верещатиме.

«Вона. Хіба гарно так казати про матір?» — подумав хлопець дорогою додому.

А потім був скандал. Мама бачила у вікно, як він стояв і балакав аж десять хвилин! Це що, злочин якийсь? Уже й поговорити не можна?

— Зальоти тобі в голові! — кричала мама.

— То й що? — нагороїжився Міхал.

— Я тобі за батька й за матір, і ти мусиш мене слухати! Як я сказала, так і буде! — пролунали ненависні слова, і Міхал не витримав:

— А я на світ не просився! І тебе не прохав, щоб ти була мені за батька й за матір! Що такого ти зробила, чому в мене немає батька? — питання прозвучало, як звинувачення.

Мамине обличчя закам’яніло. Вона відвернулася до сина спиною.

— Ну що? Що ти такого зробила? — наполягав Міхал.

Мама мовчала. А тоді озвалася:

— Гаразд. Хочеш правди, то й дізнаєшся. У неділю.

І зачинилася в спальні. Міхал був геть спантеличений. Може, тому й не звернув уваги на ридання, яке почулося з-за дверей.

До дзвоника було ще десять хвилин. Міхал подумки повернувся до останньої неділі. Уранці мама сказала, що візьме його з собою на роботу. Вона працювала на радіо, а всім відомо, що там вихідних немає. Хлопець бував там рідко, усього кілька разів приїздив до маминої редакції. Тому й не дуже розумів, чому правду про свого батька повинен дізнатися в мами на роботі. Але не запитав. А в машині мама озвалася сама:

— Ми працювали разом. Я закохалася. З колег про це ніхто не знав. Тоді завагітніла. Він тебе не хотів. А я дуже. Мені нічого від нього не було потрібно, ані прізвище, ані будь-що інше. Я тобі його нині покажу. Але ні на що не розраховуй. Зрештою… — мамин голос затремтів, — сам побачиш. Нічого не сподівайся! Нічого! І не підходь до нього! Я боюся втратити роботу.

Міхал непорушно сидів ззаду. Може, воно й на краще. Бо мама не бачила його обличчя. Їй було б неприємно, що він на щось сподівається. Попри все, що вона розповідала, у Міхалові жевріла надія. Раніше він думав… Та чого він