Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Комп’ютер видає мені номер місіс Вейн Тіммонз із телефонним кодом Бетл-Кріка. Ми перший тиждень продаємо по телефону «Диво-чепуруху», не просто швабру, а цілий комплекс для доглядання підлоги, єдиний певний спосіб захистити і вберегти ваше новеньке та якісне покриття, недорогий спосіб зекономити тисячі доларів на заміні пошкоджених паркетин чи недешевого вінілового ламінату, а також зберегти свій душевний спокій усього за три помірні платежі по…

А місіс Вейн Тіммонз питає:

— Стривайте, а чому я мушу щось у вас купувати?

Інструкції кажуть перескочити до аргументів другого рівня: тому що «Диво-чепуруха» заощадить вам набагато більше, ніж коштує сама, якщо порахувати збережений час і різницю в ціні будинку, коли надійде пора його продавати.

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— Ти хоч у Бога віруєш?

На таке питання немає затвердженої відповіді, але я відповідаю. Розмова за межами визначених схем офіційно називається пробіжкою. Згідно з інструкціями, нам не слід вступати в побічні розмови, але я відказую їй:

— Так.

Місіс Вейн Тіммонз уточнює:

— В нашого єдиного й істинного Бога?

Так. Згідно з інструкціями, я мусив повернути розмову в русло «Диво-чепурухи» і сказати, що прибирати підлогу на кухні стане так легко, що це не вважатиметься роботою в шабат…

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— А точно не в якесь усміхнене слоноголове божество? Ти певен, що не поклоняєшся якійсь голій жінці з купою звивистих рук?

Основою будь-якого вихідного дзвінка є те, що треба пройти через стадії Привітання, Дозволу і Подачі. Спочатку треба сказати «добрий вечір», чи «доброго ранку», чи чого там іще. Тоді мусиш спитати, чи можна розповісти клієнтові дещо, — це стадія Дозволу. І тільки після цього слід Подавати.

— Котра у вас там година? — цікавиться місіс Вейн Тіммонз. — У нас четверта пополудні.

У мене третя пополудні того самого дня. Ще одна пробіжка. Забагато пробіжок — і інструктор-наглядач записує зауваження. Забагато зауважень — і можна починати шукати собі ще гірш оплачувану роботу.

— Не бреши мені про свій час, — каже місіс Вейн Тіммонз. Вона питає: — Ти в Калькутті чи в Нью-Делі? В Індії чи в Пакистані?

Ще одна пробіжка. Я у Валла-Валла. Я молюся тому самому Богу, високому чоловікові з білою бородою.

— Як тебе звати?

Білл.

— Не бреши мені, Омаре чи Акбаре, — каже місіс Вейн Тіммонз. — Ми тут, в Америці, знаємо, як вас готують. Це було в газетах і по телевізору. Вам дають звичайні імена і вчать говорити, як говорять справжні, нормальні люди. — Вона додає: — Але ми все одно знаємо, що таким чином ви видираєте шматок хліба у наших власних, милих діточок…

На іншому кінці зали інструкторка-наглядач підводить на мене очі. Вона зустрічається зі мною поглядом, і її брови злітають догори.

Вона показує нігтем на цифрове табло на стіні, де видно кількість активних дзвінків, загальну кількість дзвінків за зміну і наскільки мої пробіжки потягли вгору середню тривалість дзвінка. Середня тривалість у три хвилини перетворилася на чотири сорок п’ять. Інструкторка-наглядач проводить пальцем по горлу.

Місіс Вейн Тіммонз у моєму навушнику каже:

— Ви ж навіть гамбургери не їсте. Я бачила фото — ви даєте брудним коровам зупиняти рух на дорогах…

Мої очі бачать, як середня тривалість дзвінка виросла до п’яти хвилин і як оператори за іншими столами й острівцями дивляться на мене та хитають головами через те, що я позбавив їх місячної премії.

Сценарій підказує мені вибачитися й закінчити дзвінок, але я не роблю цього. Моя пробіжка затягується, я розповідаю, що мене звуть Вільям Бредлі Гендерсон. Мені сімнадцять років, і я ходжу до школи імені Томаса Джефферсона у Валла-Валла, штат Вашингтон. Я чотири вечори на тиждень працюю в телефонних продажах, щоб назбирати грошей на машину…

А місіс Вейн Тіммонз каже:

— Ви такі, що нічим не гребуєте…

І я кажу це, кажу надто голосно. Я кажу в мікрофон:

— Повірте мені.

Скрізь навколо мене піднімаються вгору пари навушників. Вони зводять на мені очі, щоб пришпилити поглядами з мільйона сторін. Чорні оператори, латиноамериканці, корінні американці.

Я шепочу в мікрофон:

— Послухайте, пані… — а тоді майже кричу: — Я такий самий білий, як і ви…

Наступного вечора чоловік звідкись із Су-Фолс каже:

— Ви захоплюєте літаки й скеровуєте їх у наші хмарочоси, а я повинен купувати твою драну швабру? — Він додає: — Ні, дякую тобі ломакою, Хаджі…

Чоловік із Талси рече:

— Тюрбаноголовий, — і кладе слухавку.

Чоловік із Фарґо каже:

— Погонич верблюдів, — і кладе слухавку.

Звідкись із Мемфіса чоловік мовить:

— Пустельний ніґер, — і в слухавці тихо.

Наступним у черзі комп’ютер видає мені номер з кодом Західного Лос-Анджелеса, і жінка, що бере слухавку, каже:

— Події на площі Тяньаньмень — це трагічно