Іван Іванович Дубінін - Контрольний укол

Ігор Петрович був в ординаторській і, побачивши мене, радісно здивувався:

— Василю Васильовичу, ти живий?! Що сталося? — і, уважно до мене придивившись, додав: — Явлення Христа народові.

Через свій хворобливий стан і образу на Ігоря, розмовляти з ним я не хотів, тому, не дивлячись йому в очі, буркнув:

— Усе нормально.

— Нічого собі — «нормально»! Ти де був? Ти себе в дзеркалі бачив? — засипав він мене питаннями. — І чого ти в такому стані приперся на роботу?

— Обхід робити.

— Який обхід? Я вже твоїх хворих оглянув. Йди додому. Я шефові сказав, що ти, напевно, захворів, обіцяв після роботи до тебе зайти.

— Я не можу прогулювати.

— Не буде прогулу, що-небудь придумаємо. Або лікарняний випишемо, або старша просто проставить вихід у табелі. Днинку відлежишся, нічого страшного. — І, побачивши мій опір, наполегливо промовив: — Йди, йди, поки шеф не засік!

І тут, як завжди, коли справа стосувалася моїх неприємностей, чітко спрацював закон підлості. Віктор Тихонович, який не дуже й часто заходив до нас в ординаторську, а в основному викликав лікарів до себе в кабінет, несподівано з'явився у дверях.

— О, Василю Васильовичу! Ви тут? Чому Ви не були на п'ятихвилинці? — і поглянувши на мене й оцінивши мій стан, зморщився від неприємного «вихлопу». — Ану зайдіть до мене в кабінет!

І, різко розвернувшись, вийшов. Ігор спересердя лише махнув рукою.

Коли я, постукавши, увійшов до завідувача, той нервово ходив по кабінету.

— Сідайте! — наказав він, і я підкорився. — Що Ви собі дозволяєте?! Як Ви поводитеся?!

Я сидів похнюпивши голову і мовчав. Втім, у моїх відповідях він, мабуть, і не мав потреби.

— Працює у відділенні без року тиждень, а вже поводиться зухвало: пиячить, прогулює! Такого у нас ще не було! Це неподобство, це нахабство! Ви ж лікар, як Вас можна допускати до хворих? Ви ж зганьбили наше відділення! Та будь я на місці Вашого батька, я б зараз узяв ремінь і надавав би Вам гарненько!

Злість, що кипіла в ньому, ймовірно, досягла піку, він підскочив до мене і, раптом схопивши моє вухо, яке горіло соромом, став крутити його, як хлопчиськові, що нашкодив!

Краще б він цього не робив! Краще б він мене вдарив! Образа, приниження пронизали мене з голови до ніг, і я задихнувся від обурення. Схопився, вирвався від нього.

— Як Ви смієте мене чіпати?! Ви, Ви… у Вас… брудні руки! У Вас нечисті руки! Ви… Ви — вбивця! — закричав я йому в обличчя. — Так, це Ви вбиваєте стареньких, своїх хворих, аби зідрати за це криваві гроші!

Шеф закам'янів на місці з відкритим ротом. Обличчя його почало червоніти, а очі повільно вилазити з орбіт.

— У Вас повний гараж крадених ліків, а Ви — старий розпусник — чините перелюб із старшою медсестрою! — шпурляв я звинувачення.

Завідувач беззвучно ворушив нижньою щелепою, безуспішно намагаючись щось сказати. Нарешті його прорвало.

— Геть! Геть звідси, негіднику!!! З мого відділення! З лікарні! Щоб і духу твого поганого тут не було! і — він затупав ногами.

— Так, я піду, але прямо до слідчого, до прокурора, до Вашої дружини, аби всі дізналися, який Ви у нас «розчудовий»! — і, грюкнувши дверима, я вискочив із кабінету.

Я не пам'ятаю, як дістався до гуртожитку, як звалився безсило на своє ліжко.

Боже, що я накоїв! І це я — тихий, скромний, сором'язливий хлопчик Вася — зміг таке наколобродити?! А все горілка, щоб вона прокисла! За цю добу я втратив все: кохану дівчину, друзів, роботу!

— У-у-у! — завив я від туги, безвиході і занурився у важке напівзабуття. Крізь сон я чув, як приходив Ігор, стукав у двері, просив відчинити. Але я не хотів його бачити. Та й про що мені було з ним говорити? Вислуховувати його лицемірні міркування про сенс життя? Не хочу!

Але на цьому день відвідин не закінчився. Пізніше за дверима відгукнувся Циркуль, і я, важко піднявшись, поплентався відчиняти. Вадим, як завжди, був бадьорий і свіжий, привітно посміхався. У руках у нього був дипломат і, мабуть, з важким вмістом, тому що тримав він його напружено.

— Привіт! — радісно сказав він.

— Привіт, — буркнув я.

— Ну в тебе тут і духан, — скривився він, заходячи в кімнату. — Треба відчинити вікно або хоч би кватирку.

Він поклав на стіл дипломат і став виставляти звідти пляшки з пивом.

— Швидка дезінтоксикаційна допомога прибула! А подати сюди отруєного!

— Я не буду, — скривився я.

— А хто Вас запитує, хворий? — кривлявся лікар. — Лікування від алкоголю — справа примусова. Давай, тягни склянки.

Поки я намагався розшукати «тару», Вадим відчинив вікно, і в кімнату з повітрям увірвалося життя — з шумом, щебетом, зі свіжою прохолодою.

Пиво було холодне, різке, і це справді було те, чого зараз потребував мій хворий організм. Мені відразу полегшало.

— Я не став брати горілку, — сказав мій рятівник, — ти б, напевно, від неї відмовився, а ось пиво — те, що треба.

— Так, — погодився