Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

його вислід залежить насамперед від підготови тих, хто той зрив переводить. Для досягнення бажаного успіху потрібно відповідної підготови.

Якої ж підготови вимагає збройне повстання?

Насамперед – психологічно-моральної мобілізації народніх мас. Самого усвідомлення собі народніми масами цілей і завдань визвольної боротьби ще замало; народні маси мусять бути ще опановані нестримним бажанням досягти ті цілі й завдання шляхом боротьби і бути готовими на боротьбу, що вимагає великих жертв, бути заправленими в боротьбі, щоб витримати, а не заламатися на півдорозі.

Державний нарід може підготовлятися до війни „мирним-” шляхом: нормальним, систематичним військовим вишколом усіх боєздатних громадян та всебічною морально-психологічною мобілізацією їх до завдань, які поставить перед ними їхній уряд. Користуватися такими методами поневолений нарід не може; бойову заправу він може здобувати тільки в справжніх бойових зударах із ворогом, психологічно ж мобілізувати може його лише бойова сурма.

Це є вже складовою частиною справжньої революції.

Революція поневоленого народу не може обмежуватися тільки фраґментом остаточного збройного зриву, але мусить поширитися й на період підготови до того зриву. Політична організація, що виступає керівником національної революції, мусить освідомлювати маси свого народу про цілі й завдання визвольної боротьби, нехтуючи закони й владу окупанта; мусить організувати щораз нові бойові зудари з окупантом, щоб ними мобілізувати маси; і мусить включати в бойові зудари з окупантом щораз ширші кола, щоб заправляти в боротьбі ввесь нарід. В тій підготовній мобілізаційній стадії мусять бути і жертви, щоб нарід бачив їх, розумів їх неминучість і щоб був заздалегідь готовий приносити їх.

Все це разом становить постійну, або, по-латинськи кажучи, перманентну революцію: політичне освідомлювання народніх мас із допомогою чіткого вказування остаточної мети – відновлення самостійности й соборности власної держави; організування щораз нових бойових виступів проти окупанта; поширювання і закріплювання організаційної мережі керівної політичної організації; безупинне підсилювання революційного кипіння серед мас аж до того ступня, коли воно прорветься всенароднім повстанням проти окупанта. Не анемічний безактивний патріотизм; не „етапність боротьби”, – спершу розбудова власного шкільництва, „Просвіт”, кооперації, потім маленька автономія, далі більша, а там колись і самостійність; і не відірвані бойові виступи, як „боротьба для самої боротьби”. Замість цього – чітка і послідовна цілеспрямованість усієї діяльности революційної організації: втягування в активну боротьбу щораз ширших кіл народніх мас, плекання патріотизму, розбудова власного шкільництва, „Просвіт” та економіки, бойові виступи – все це зосереджене в одноцілу безперервну революційну боротьбу проти окупанта. Ця боротьба в висліді органічного зростання своєї натуги закінчується всенароднім збройним повстанням.

Таку перманентну революцію повинна організувати і провадити ОУН.

ПРОБЛЕМА ОУН-УВО

Конґрес Українських Націоналістів у Відні, в січні-лютому 1929 р., прийняв постанову про те, що разом з усіма іншими націоналістичними організаціями зливається в єдину Організацію Українських Націоналістів теж Українська Військова Організація (УВО).

Проведення в життя цієї постанови виявлялося аж не такою простою справою. Передусім сам Провід Українських Націоналістів став на становищі, що з пропаґандивних мотивів доцільно затримати ще деякий час фірму УВО, широковідому в Краю і на чужині, серед своїх і чужих. Тому не розв'язано Головної Команди УВО й не припинено видавання „Сурми” як органу УВО, ні не проголошено жадного офіціяльного комунікату про припинення УВО як окремої організації та злиття її з ОУН. Видавано й надалі, в міру потреби, окремі летючки, відозви та комунікати від Начальної та Крайової Команди УВО. Насправді УВО, зберігаючи ще деякий час свою окрему назву, повинна була стати бойовою рeферентурою ОУН.

Така постановка справи не викликала найменших ускладнень за кордоном з тієї простої причини, що майже всі члени Начальної Команди УВО були водночас членами Проводу ОУН. Але в Краю ситуація була зовсім інша. Серед керівних кіл УВО в Західній Україні виникли застереження і нехіть щодо самоліквідації УВО шляхом злиття зі СУНМ в єдину ОУН, а тодішній Крайовий Комендант УВО полк. Роман Сушко, арештований у зв'язку з демонстрацією в листопаді 1928 р., перебував у слідчій в'язниці.

З уваги на це, Провід ОУН і Начальна Команда УВО призначили Крайовим Комендантом УВО сотн. Омеляна Сеника, члена Начальної Команди УВО, котрий саме тоді повернувся з поїздки до Америки, та доручили йому зреалізувати постанову Конґресу Українських Націоналістів про злиття УВО й СУНМ в єдину ОУН.

БОЙОВІ АКЦІЇ В 1929 РОЦІ

Напад на листоношу у Львові

В перші дні перебування в Західній Україні Ом. Сеника, як нового Крайового Коменданта УВО, відбувся напад бойовиків УВО Ярослава Любовича та Романа Мицика на листоношу у Львові, що закінчився невдачею і смертю Ярослава Любовича.

Підготова й виконання цієї експропріяцій-ної акції були переведені в такий спосіб:

Одна з членів УВО, студентка Стефанія Кордуба (дочка проф. д-ра М. Кордуби) винайняла собі під прибраним прізвищем „Поля Бронфман” помешкання в польської родини у Львові й надала на свою адресу грошову посилку. Бойовики Ярослав Любович і Роман Мицик, що приходили ніби на відвідини до „Полі”, як її колеґи, мали обезвладнити листоношу, що мав при собі завжди більшу кількість грошей, і відібрати йому їх.

Дня 4-го березня 1929 року листоноша прийшов до помешкання „Полі”, але Мицик, який згідно з пляном, мав несподівано заатакуватя листоношу, не зумів себе опанувати, і напад не відбувся. Наступного дня, коли листоноша прийшов знову, Мицик, на знак Любовича, зловив несподівано листоношу за горло, а Любович збоку приголомшив листоношу ударами револьвера по голові. Після цього Любович пішов до дверей сторожити, а Мицик разом із „Полею” повинні були зв'язати листоношу, закнеблювати йому уста та забрати торбу з грішми, а відтак усі троє мали втекти. Але Мицик, побачивши на своїх руках кров з уст приголомшеного листоноші, втратив зовсім рівновагу духа, пустив листоношу й кинувся тікати. За ним вибігла й „Поля”. Листоноша ж прийшов до пам'яті, вибив вікно і зчинив тривогу. Недалеко якраз проходили два поліцаї, які кинулися до помешкання. Бачачи це, Я. Любович почав відступати. Відстрілюючись, він ранив обох поліцаїв, але на гук пострілів надбіг третій поліцай, який кількома пострілами смертельно поранив Любовича.

Зловленого під час утечі Романа Мицика поставлено перед наглий суд і засуджено на 7 літ тюрми, загостреної темницею в кожну річницю нападу.

Похорон Ярослава Любовича перетворився на бурхливу протипольську демонстрацію. На похорон прийшло понад пів тисячі української молоді. Поліція, бажаючи перешкодити демонстрації, наказала поховати Любовича потайки, на дві години раніше. Коли молодь прибула на похорон, то її повідомлено, що він уже відбувся