Вилки Коллінз - Жінка у білому

— Ви маєте на увазі ще якогось родича, окрім міс Голкомб? — підказав я, бачачи, що їй нелегко висловитись до кінця.

Краска залила вже їй не лише щоки, а й чоло, і шию, пальці судомно стисли альбом.

— Є ще хтось, — сказала вона, не звернувши уваги на мої останні слова, хоч, напевне, чула їх, — є ще хтось, кому приємно було б одержати що-небудь на згадку, якщо... якщо я зможу щось дати. Не біда, якщо я помру перша...

Вона знов замовкла. Рум'янці як запалали раптово, так само раптово й погасли на її обличчі. Рука, що стискала альбом, ослабла, затремтіла й відсунула його. Вона мовчки подивилася на мене, тоді одвернулась і впустила на підлогу хустинку. Потім зненацька затулила обличчя руками.

Сумно! Пам'ятаючи її такою радісною, веселою дитиною, що сміялася цілими днями, як сумно було мені бачити її тепер, у розквіті юності й краси, такою розбитою і нещасною!

Опечалений до глибини душі, я забув про літа, що збігли, про те, що вона вже не мала дитина. Я присунув ближче своє крісло, підняв її хустинку й лагідно відвів її руки від обличчя.

— Не плачте, серденько, — сказав я, утираючи сльози, що стояли в її очах, от ніби вона була та маленька Лора Ферлі, яку я знав десять довгих років тому.

Якось інакше навряд чи я заспокоїв би її — цей спосіб виявився найкращий. Вона поклала голівку мені на плече й ледь усміхнулася крізь сльози.

— Пробачте, я не стрималася, — сказала вона просто. — Останнім часом мені щось нездоровиться, я ослабла, нервую, часто плачу без причини, коли буваю сама. Мені вже краще, і я зможу відповідати вам як слід, містере Гілмор, справді зможу.

— Ні, ні, моя люба, — заперечив я, — будемо вважати, що на сьогодні ми закінчили нашу розмову. Ви сказали досить, щоб я міг якомога краще подбати про ваші інтереси, а про подробиці поговоримо колись при іншій нагоді. Досить уже про справи — побалакаймо про щось інше.

І я перевів розмову на інші теми. Хвилин за десять вона повеселіла, і я підвівся, щоб іти.

— Приїжджайте знову, — сказала вона дуже серйозно. — Я постараюсь бути достойнішою вашого доброго ставлення до мене й до моїх інтересів, якщо тільки ви приїдете ще раз.

Знов вона чіплялась за минуле в моїй особі і в особі міс Голкомб! Так боляче й тривожно було бачити, що вона ще на початку свого життєвого шляху вже озирається назад, як я — наприкінці мого.

— Якщо я приїду знов, то, сподіваюсь, застану вас у кращому настрої, — сказав я, — веселішою і щасливішою. Хай Бог благословить вас, серденько!

На відповідь вона підставила мені щічку для поцілунку. Навіть у адвокатів є серце, і моє трохи щеміло, коли я попрощався з нею.

Наша зустріч тривала не більше півгодини, й за цей час вона хоч би словом прохопилася про свою таємницю: чим викликаний весь її очевидний відчай і жах перед заміжжям? І все ж, не знаю, чому і як, вона зуміла схилити мене на свій бік у питанні про її одруження. Я входив до її вітальні, вважаючи, що сер Персіваль має підстави нарікати на її нелюб'язне ставлення до нього. А вийшов звідтіля, бажаючи в глибині душі, щоб вона піймала його на слові і взяла назад свою обіцянку. Звісно, людині в моєму віці й з моїм досвідом не годилося б бути таким непослідовним. Я не хочу виправдовуватись, я можу тільки чесно признатися: отак воно й було.

Наближалась година мого від'їзду. Я послав сказати містерові Ферлі, що зайду попрощатися з ним, якщо буде на те його ласка, але зарані перепрошую, що мушу поспішати. Він відповів запискою — олівцем на клаптику паперу: «Щирий привіт і найкращі побажання, Гілморе. Всякий поспіх невимовно згубний для мене. Дбайте про своє здоров'я. До побачення».

Перш ніж рушити в дорогу, ми з міс Голкомб перемовилися наодинці.

— Ви сказали Лорі все, що хотіли? — спитала вона.

— Так, — відповів я. — Вона дуже слабка й нервова. Я радий, що ви біля неї, що про неї дбаєте.

Проникливі очі міс Голкомб уважно вивчали моє обличчя.

— Ви починаєте міняти свою думку про Лорину поведінку, — мовила вона. — Сьогодні ви поблажливіші до неї, ніж учора.

Жоден розумний чоловік без підготовки не стане до словесного герцю з жінкою. Я лише відповів:

— Дайте мені знати про все, що станеться. Я нічого не починатиму, поки не матиму від вас вістей.

Вона все ще пильно дивилася мені в вічі.

— Мені хотілося б, щоб з усім цим було покінчено. Покінчено раз і назавжди, містере Гілмор. І ви хотіли б того самого. — Сказавши це, вона пішла.

Сер Персіваль надзвичайно люб'язно наполіг, щоб провести мене аж до дверцят кабріолета.

— Якщо ви коли-небудь опинитеся поблизу мого маєтку, — сказав він, — то не забувайте, що я щиро хочу підтримувати наше з вами знайомство. Давній, вірний друг цієї родини завжди буде бажаним гостем у будь-якому з моїх володінь.

Справді невідпорний чоловік — люб'язний, уважний, чарівно простий і зовсім не пихатий, — джентльмен від голови до п'ят. По дорозі до станції я почував, що залюбки зробив би все заради інтересів сера Персіваля Глайда — все що завгодно, крім шлюбного контракту для його майбутньої дружини.

III

Минув тиждень після мого повернення в Лондон — без будь-яких вістей від міс Голкомб.

Восьмого дня на мій стіл, разом з іншими листами, ліг і лист, писаний її рукою.

Вона сповіщала мене, що пропозицію сера Персіваля Глайда прийнято остаточно і що весілля відбудеться, як він того й хотів, ще до Нового року. Найімовірніше, це буде в другій половині грудня. Двадцять один рік міс Ферлі виповниться наприкінці березня. Таким чином, вона ставала дружиною сера Персіваля за три місяці до свого повноліття.

Мені не слід було ні дивуватись, ні засмучуватись, і все ж я був і здивований, і засмучений. До цих почуттів домішалась досада на міс Голкомб за короткість листа. Все це призвело до того, що мій настрій зіпсувався на цілий день. У кількох рядках моя кореспондентка повідомляла мене, що сер Персіваль поїхав із Камберленду до себе додому, в Гемпшір, а наостанок писала, що Лора дуже потребує переміни обстановки, веселішого товариства, тож міс Голкомб надумала повезти сестру