Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

ручними делікатними гафтами, а майже в кожній кімнаті були коло вікон підставлювані на малих кошикарських столиках і цвітучі зимові цвіти в товаристві гарних широколистих рослин або пальм і фікусів, ті послідні уміщені в деревляних коробках.

В послідній, може, найменшій кімнаті, що її замешкував давніше одинак-син, стояла зелена, майже під стелю сягаюча ялинка, прибрана всякими ласощами, пишна, блискуча, округ неї на землі прикриті коверцем, також ручної роботи сестер, лежали дарунки. Деякі з них були поміщені між гіллям ялинки. Як сказано, від неї несло лісовим запахом і вона ніби становила собою якийсь центр.

Її приладили оба наречені двох старших сестер.

Молодий, веселий годинникар Мирослав і огородник Зарко, що по повороті батька Цезаревича освідчився йому і дістав руку Марії. Особливо він розвинув свій артистичний смак, оскільки було можливо з малими і скромними засобами прибрати і деревину і постарати дарунки. Коли Зоня і Марія спротивлялися закупленню ялинки на сей рік, вимовляючись видатками на справлення виправи, то оба мужчини, порозумівшись мовчки поглядами, впевнили обох, що треба наймолодшій «дитині» зробити несподіванку і як вже не цінними подарками, то бодай гарно оздобленою ялинкою, котра ще певно на сей рік справить їй чималу втіху, тим більше, що остається по відданню сестер сама вдома і її на будуче ледве чи постарається хто о деревинку, на що сестри згодилися одноголосно, обіцявши обом молодцям і зі своєї сторони «лепту» на ялинку з додатками.

................................................................

В найбільшій кімнаті, що була заразом і їдальнею, стоїть впосередині довгий стіл, а на нім після звичаю розстелено легко сіно і Оксана покриває його. Вона робить це з всею молодою повагою. Мати, чи не з дна своєї виправної скрині, що її дістала ще від своєї матері, вибрала на сьогодні гарну адамашкову скатертину, що, ніби сріблом переткана, улискується і аж низенько до землі укриває його.

Накривши, вона на хвильку підсуває брови вгору, прикладаючи чільний палець до уст, і зостановляється, на кілько осіб уставляти сервіз? Скільки їх всіх разом? Родичі — два накрити. Дві сестри з своїми судженими — чотири; разом шість; а вона одна — виходить сім. Не добре. Кажуть, гасло «сім» — нещастя і хтось мусить вмерти. Хто? О, вона не хоче, щоб хтось вмер. І гадками, мов блискавкою, перебігла по всіх знайомих і рідних. Ніхто нехай не вмирає, ніхто. Всі добрі люди нехай живуть. Наколи б брат тут був… О, брат тоді було б саме добре. Їх всіх було восьмеро. А так вона все ще стояла без рішення. Нараз перебіг по її молодім здоровім личку мов промінь сонця. Вона вже знає, як в сьому випадку зарадити, як ту фатальність обійти. Вона поставить восьме накриття і нехай собі стоїть. Хто прийде в хату — бідний чи багач, інтелігент чи неук — вона заздалегідь попросить родичів, щоб позволили, аби смів на сей раз бути їх гостем. І вона і йому послуже. Як згадала, так і вчинила, уклавши й восьме накриття. Поуставляла все як треба було після обичаю на стіл, підіткнула ще сіно на нього, жалуючи в духу, що не було і снопа, щоб ще і його укласти в кут, підбігла разів кілька і до кухні, щоб ще дещо спитати в матері, де поралися обидві старші сестри з сею, бо при вечері мали бути і два будучі її шурини — а остаточно станула перед готовим, прибраним з поукладаними на нім добрими річами і задержалася поновно на хвильку в думці. Вона призначила кождому місце: де батькові, де матері, сестрам, «панічкам», як називала наречених своїх сестер, де собі і вже… нараз перервало її гадку шолопання ніг в сінях, з котрих провадили двері направо і ліво… до кімнати і кухні — кілька, півголосом промовлених слів до когось і енергічне стукання до дверей. Се, певно, Зарко. Він любить з нею дражнитися, любить її лякати, а найбільше вже дурити. Вона здвигнула плечима, не змінила пози, ні не просила увійти.

Стукання повторилося.

Тепер вона кинулась до дверей з заміром відчинити їх широко, тому збиточникові, що коли б і не шукав був з нею зачіпки, щоб остаточно посміятися з неї хлоп’ячим, свавільним сміхом, в чім помагали йому й інші. Та коли уклала руку на замок, щоб його отворити, двері відчинились з сіней і на порозі станув офіцер. Високий, з шапкою, насуненою низько на очі, в плащі, зап’ятім аж під шию, ковніром підоймленим вгору, а сам цілий білий від снігу… і ждав. Молодій дівчині забилося серце, мов у зайця, і восьме накриття минуло їй крізь ум.

Він поздоровив військовим привітом, підносячи руку до шапки, все мовчаливо, не отвираючи уст і на слово.

Дівчина стояла так само німо, витріщивши очі на незнайомого… і «батько», і поновно «восьме» накриття наповнили її жахом…, що батько скаже на вид якогось чужого? Він такий строгий. Та лише на хвильку запанував нею ляк, через одну мить; в слідуючій офіцер, що вже здоймив шапку і розсміявся їй в лице, не хто інший, як її брат Юліян.

«Юліян, — скричала утішно на всю хату і кинулась до нього, між тим, як він одним рухом скинув плащ, — Юлику, то ти? То дійсно ти? А я в першій хвилі… і не писав… то-рраз!»

Він ще сміявся весело, приступаючи до неї.

«Ти не пізнала мене, не догадалася?»

«Ах, нівідки не сподівалася. Ти ж ніколи в листах не споминав, що на Різдво до нас приїдеш. Подумала в першій хвилі, якийсь незнакомий офіцер шукав мешкання і зайшов припадком і до нас… і вже хотіла…» «Йому на груди кинутись?» — докінчив він збиточно, скидаючи з шиї шалик та відвертаючи змокріле волосся з чола. «Бо мені сегодня трапилось таке», — сказав і притягнув її до себе… вітаючись і цілуючись з нею сердечно.

«Що ще?» — питала між тим Оксана і гляділа ущасливлена на брата та потрясала ним, мов рубом, що ані разу не подавався від її молоденьких сил.

Він тут оповів наборзі кількома словами свою пригоду з чужою якоюсь панночкою, що кинулась йому на груди і мало не розбила його серце надвоє.

Молода дівчина розсміялася сердечно. «А я, — оповідала вона, вислухавши брата, — думала вже об тім, чи не запросити того „чужого“ на восьме накриття», — при чім пояснила йому, що трапилося і їй з «чужим офіцером». «Ах…