Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

Він знову кинув камінчик. Хвиля підкотила до ніг.

– Ні, зовсім із нами, розумієте? – Вона подивилася йому в обличчя. – Тато вчора сказав, що скоро буде рішення.

– Яке рішення?

– Про призначення вас Міністром зайнятості. Ви дуже всім сподобалися на співбесідах.

– Міністром… – Він сумно посміхнувся.

– Ви зумієте. Спочатку буде випробувальний термін, вам покажуть, як і що. З вашим знанням сліпих – ви зумієте. Габре! – Вона вся потягнулася до нього. – Погоджуйтеся, а?

– Я бу-ду-мі-ні-стром, – промовив він задумливо по складах, ніби це були лише слова, які нічого не означали.

– Так. Габре… Ви будете жити тут, із нами…

– А якщо я не погоджуся? – Він повернувся до неї обличчям. – Чому всі так упевнені, що я тільки і чекаю, щоб… Мене навіть не питають, ніби мене і немає.

– Ви не можете не погодитися. А куди вам подітися? Ви ж не можете жити зі сліпими.

– Там усі мої знайомі, друзі. Моя мати теж сліпа, ви знаєте?

– Але, Габре… – Дівчина взяла в свої руки його долоню. – Це все минуле. Туди вже не повернутися.

– Минуле? Не знаю. Можливо, це просто я. Я закінчив коледж, університет, працював, у мене була дівчина, були плани, улюблена кав’ярня, улюблений стілець. Все життя, до останнього моменту – це був я. Що я без цього?

– Я розумію, Габре, але… – Вона стиснула його долоню.

– А що тепер? – Здавалося, він не помічав її. – Все розвалилося.

– Ви бачите. Це ж головне, ні? І ви повернетеся в свій мегаполіс, ось же він, поруч. – Вона показала кудись за спину, але Габр не обернувся, немов не хотів переконуватися в реальності того, на що вона показувала. – Ви будете туди літати щодня і будете там проводити більшу частину дня. Ну ж бо!

– Так, я повернуся туди… Ким? Я повернуся з небес вищою істотою. Я вступлю в нього і…

– Що?

– Це ж не буду я. – Він розмахнувся і вільною рукою кинув камінь дуже далеко.

– Це будете новий ви. Новий.

– Новий я?

– Так, новий. Не сумуйте за минулим. Не треба за нього чіплятися, Габре.

– А за що ж?

– За сьогодення. За майбутнє… Дивіться на чайок!

Зграя білих птахів, голосно кричачи, пронеслася над головою, сіла на мокрий пісок, майже у хвилю.

– Ви повинні жити з нами, нашим життям. Ви такий, як і ми: бачите цих птахів, ці хвилі. Струсніть головою. Ви не були сліпим, Габре. Все приснилося. Ну? Адже все наснилося?

– Не знаю, – він обережно вивільнив руку з її долонь, повільно випростав занімілі коліна. – Я боюся.

– Чого?

– Всього. І минулого, і майбутнього…

– Ви просто ще не отямилися, Габре, – вона підвелася і несподівано притулилася до його грудей. – Габре…

– А ваш хлопець? – запитав Габр.

– Він… Я не люблю його.

– Справді?

– Габре, я так хочу щастя, – сказала вона замість відповіді.

Вони поверталися вздовж моря, ступаючи іноді у хвилю, що набігала. І величезне, кругле кидало до ніг гарячу тужливу смугу.

У кімнаті було тихо і тепло. Зі стіни на нього дивилося усміхнене зображення молодої жінки з якимось круглим предметом у руці.

– Це моя мати, – промовила Наталі, зашторюючи вікна. – Вона давно померла.

– Що у неї в руках? – запитав Габр.

– Це м’яч. Така гра. Вона була спортсменкою в молодості.

– А де ваш батько?

– У нього сьогодні нарада в мегаполісі. Габре, йдіть сюди.

Вона притягнула його до себе, сама сіла на ліжко.

– Ви в безпеці, Габре. Нарешті ви в безпеці, чуєте? Відтепер і назавжди.

– Назавжди, – повторив Габр.

– Так, назавжди. Ви наш. Вже майже наш. Ви будете міністром, чуєте? І членом Вищої Державної Наради. І зможете щовечора гуляти тут, уздовж моря. А у вихідні вранці загоряти. У вас мають бути дружина і діти. Як у всіх. Вас усі будуть любити. І такий от тихий будинок із каміном і ванною, і жодних більше проблем. Відтепер усі ваші проблеми позаду. Ви знайшли своє місце. Чуєте?

Спочатку він здивувався її сміливості, то`му, як вона стала поводити себе з ним тут, у себе в будинку. Але її слова… Вони дивним чином заспокоювали його, ніби справді вся складність, від якої він так втомився, зникала. І минуле справді кудись віддалялося разом із матір’ю і Ліоз, старим музикантом і Оксом, друзями дитинства і людьми з Міністерства контролю. Він повернеться в мегаполіс, до всіх до них уже зовсім чужим, чужим і зрозумілим нарешті самому собі, і вони не впізнають його. Він повернеться під іншою личиною, і він – це буде його підпис на документах. Тільки підпис. О, він повернеться в чужий, незнайомий йому мегаполіс, на який він буде дивитися зверхньо разом із усіма зрячими. І ніхто не здогадається, що він – це він. І він зуміє переконати себе, що у нього немає і ніколи не було минулого. Інакше… Інакше він не зможе жити і бути щасливим.

– …Немає і ніколи не було. Чуєш?

Вона повалила його, розгубленого, блаженно зануреного в безпам’ятство, на себе, прошепотіла:

– Ти будеш новою людиною. Ну, йди сюди, я тебе врятую. Я вирішу за тебе все. Ти міг уже не жити, чуєш? Тобі все одно. Ти вижив, і тобі все одно. Щоб жити, ти маєш кимось бути. Кимось, чуєш?

– Навіщо?

– Мовчи, дурнику. Ти будеш…

Її шепіт, її вологе гаряче дихання лоскотало йому вухо. Хто це? Де він?

– …Іншою людиною…

– …Я боюся її…

– …Не бійся. Я підтримаю. Ти потрібний мені…

І він із насолодою віддав себе в її руки, ніби це була сама, що від усього звільняє, смерть.

Десь зовсім поруч гудів, здригаючись від гуркоту магніт-блоків, мегаполіс. Але в Тихому Куточку, здавалося, того вечора про нього ніхто не пам’ятав.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Білими плямами впали на моє життя, сліпучими плямами впали на нього – люди, люди! – горілиць упали, втім, ні, покотилися кулями, красивими куполами, куполами голів, грудей, сідниць, чудовими куполами біцепсів – люди, люди! – мелькають червоні п’я´ти: ваші, ваші, ваші губи, що тягнуться до мене – люди, люди! – не вбивайте мене, я прошу, не вбивайте один одного, вам нема чого ділити на цій землі – білі спалахи Бога, тепле життя, котре уявило себе бозна-чимось, – люди, люди! – я плачу, люди; дівчина тепла, рідна, що притулилася до мене в переповненому автобусі; з п’яти сторін підпертий вами – люди,