Брати Капранови - Паперові солдати

28

Велика зала Львівського медичного інституту ледь вміщала старшокурсників лікувального факультету, яких зібрали на святкові збори. Тося не любила подібних заходів, але куди діватися — якщо не брати участь у «громадському житті», то про червоний диплом можна й не мріяти, обов’язково завалять на державних іспитах. Вона знайшла собі місце на останніх рядах — традиційному притулку гультяїв та індиферентних до ідеології студентів. Там пошепки перемовлялися та стиха коментували почуте з трибуни, потайки різалися у карти чи розгадували кросворди. Поруч з Тосею примостився Микола, хлопець з паралельного потоку, який упадав за нею вже пів року. Гарний хлопець, тільки дуже балакучий — Тося таких побоювалася.

На трибуні стояв комсорг факультету, чистенький, дженджикуватий, модний кок на голові наслідував зачіску нещодавнього вождя радянських комсомольців Павлова, знятого з посади за компанію із головою КҐБ Семичасним та секретарем ЦК «залізним Шуриком» Шелепіним. Ходили чутки, що вони замірялися на самого Брежнєва, але той виявився сильнішим.

— Зачіска у нього якась ідеологічно шкідлива, — прошепотів Микола над вухом.

Тося посміхнулася кутиками губ. Це й справді було смішно — як комсорги усіх рівнів намагалися наслідувати начальство.

— Шановні товариші! — почав промовець, і зала одразу затихла. — Наша країна зустрічає 50-річчя великого Жовтня і ми, комсомольці медінституту, не маємо права залишатися осторонь. Тому сьогодні ми зібрали вас тут, щоб підбити підсумки роботи нашої комсомольської організації та звітувати перед партією про успіхи та досягнення, якими Львівський медичний рапортує радянському народу у рік великого ювілею.

Комсорг прочистив горло і обвів поглядом слухачів. Задні ряди похнюпилися в очікуванні довгої та занудної промови і не помилилися.

— Переваги соціалістичного ладу дозволили нашій країні збільшити промислове виробництво у 63 рази, порівняно з 1913 роком. Реальні доходи на одного робітника зросли у шість з половиною разів, а на одного селянина навіть більше — у вісім з половиною! Виробництво електроенергії, тракторів, комбайнів перевищує показники 1913 року у сотні й сотні разів!

— А виробництво телевізорів зросло у мільйони разів проти 1913-го, — скептично пробуркотів Микола.

— Зустрічаючи ювілей Жовтневої революції, радянський народ збудував найвищу у світі телевежу в Останкіно, яка понесе слово правди про перемоги соціалізму в ефір по всій Землі. Наші радіохвилі...

— Найбільші радіохвилі у світі, — сказав хтось позаду, і останні ряди схилили голови, ховаючи посмішки.

— Кому там смішно? — помітив пожвавлення промовець. — Комсорги груп, приведіть до ладу своїх комсомольців.

Комсорги, що сиділи у перших рядах, ближче до начальства, почали нервово озиратися.

— Радянський Союз захопив тверде лідерство у космосі, і станція Луна-10 посилає нам сигнали з Місяця. Місяць наш!

Комсорги завзято заплескали у долоні, намагаючись спокутувати провину своїх комсомольців. За ними аплодувати почала вся зала.

— Ну, про загибель космонавта Комарова він, звісно, не згадає, — прошепотів Микола на вухо Тосі.

Вона озирнулася на нього, але не відповіла.

— Не забуваємо ми і про жертовність радянських людей та величну Перемогу над фашизмом. У Волгограді цього року зведено величний меморіал на Мамаєвому кургані, головна статуя якого — Батьківщина-мати — є найвищою у світі, і у два з половиною рази переважає висоту американської статуї Свободи!

Знову залунали оплески.

— Радянські трудящі відтепер матимуть 5-денний робочий тиждень! — не чекаючи їхнього закінчення проголосив комсорг. — Щоправда, медиків це не стосується, адже наша професія зобов’язує служити людям 24 години на добу.

Після перерахування досягнень соціалізму комсорг перейшов до справ студентських: суботники, спартакіади, конкурси, фестивалі, — усього того, що звуть громадською роботою. Тут уже можна було розслабитися, адже усмішки могли трактуватися як спогади про радісні та світлі моменти факультетського життя.

Потім виступали члени комітету комсомолу та проректор, голова партійної організації інституту, тому збори затяглися, і коли нарешті прозвучали останні слова, студенти рвонули до виходу із зали, як застояні коні.

— Ходімо в кіно! — запропонувала Тосі подруга.

— А що там?

— «Невловимі месники».

— Так це ж для дітей.

— Ну, як знаєш. Фільм чудовий.

Микола, як завжди, намалювався поруч і торкнувся плеча:

— А хочеш антидот?

— Антидот? — перепитала Тося і кивнула на трибуну. — Проти цього?

Він кивнув.

— Хочу, — погодилася Тося.

— Тільки заховай.

І він тицьнув у її долоню щільно задрукований аркушик.

З тих зборів минуло пів року, але Тося й дотепер пригадувала зміст цього папірця. Бо там ішлося про те, чого не казав комсорг, чого не транслювали в ефір з найвищої у світі телевежі і не писали радянські газети, наклад яких так зріс порівняно з 1913-м роком.

Наприклад, про Парканну виставку, що її вивісили на одеському паркані художники, яких не допускали до виставкових залів. Виставка тривала три години, поки міліція ліквідувала це неподобство.

Або про автобус, що упав з мосту Патона у Києві, забравши життя тридцяти людей, зокрема й тренера з баскетболу. Про нього не повідомляли радянські газети, мабуть, через те, що це сталося в один день з іншою трагедією — загибеллю космонавта Комарова під час посадки космічного корабля «Союз-1». Щоб не нагнітати. Ну а про те, що Комарова відправили у космос на вірну загибель після двох поспіль невдалих запусків нового «Союза» не писали, щоб не кидати тінь на гордість соціалізму — радянську космонавтику.

Пізніше Микола знову дав їй такий аркушик і пояснив, що це інформація з радіостанції «Голос Америки», яку ентузіасти слухають та розповсюджують.

З наступних аркушиків Тося довідалася, що у 6-денній війні Ізраїль знищив кількасот радянських літаків та захопив 300 танків, що новий шеф КҐБ Андропов керував придушенням повстання в Угорщині, що його називають жандармом у смокінгу і пророкують швидке закінчення хрущовської відлиги. Там писали про порушення прав ув’язнених у таборах, страйки та голодування, що розпочали у відповідь засуджені за політичними статтями, про відмови євреям у виїзді на історичну батьківщину та про справи Лук’яненка, Литвина й Чорновола, про фільм Параджанова «Тіні забутих предків» та статтю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Після прочитання Тося повертала листівки Миколі, бо по-перше, боялася зберігати їх у гуртожитку, а по-друге, друкувати на машинці — велика робота, тож чим більше людей скористається з неї, тим краще.

У холі гуртожитку стояв телевізор, який показував новини про успіхи соціалізму, а у голові Тосі крутилося прочитане з таємних папірців.

Одного разу, коли по телевізору ішла передача