Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Біль, змітаючи все на своєму шляху, гарячою хвилею прокотився по руці, на мить застигла у кінчиках пальців і пішла у землю, як блискавка, що потрапила в громовідвід. Рука перестала відчувати взагалі хоч  щось. Відірви хтось її зараз, особливої різниці не буде. Зате щелепа та ребра заспокоїлись і перестали нити. Голова потихеньку почала думати, але від її міркувань легше не стало.

— Кіого, я тут згадав пісню. Весела така, патріотична, про політ.

— Ти ненормальний, — поставив діагноз приятель.

— Я в курсі, мені вже сказали, здається. Я не про те. Просто є думка, що на будь-яку потужну палицю може знайтися палиця потужніша.

— Не підходь до мене, — запротестував Кіого і почав відступати до столу.

— Ти ж просив тебе вбити, — згадав Ярослав, намагаючись підбадьорливо посміхнутися.

— Я передумав.

— Чудово, — хоч самовбиватися не почне. — Вбивати я тебе все одно не буду. В мене інша ідея. Адже я бачу плетіння і можу їх переробити, правда, ніхто не дасть гарантії, що моя переробка буде безпечною для оточуючих. Але нам саме це і не потрібно, в сенсі робити хоч щось. А ще, здається, я можу вплинути на кров. Я відчув всю кровоносну систему від проклятої ключиці до кінчиків пальців, коли себе лікував. Навіть найменші капіляри. Вперше я цього не помітив.

— Ти не посмієш, — Кіого вельми недовірливо подивився на руку, що висіла батогом. Подібні наслідки лікування мало кого могли надихнути на повторення досвіду.

— Посмію, — запевнив Ярослав. — Ще й як посмію. У тебе все одно вибору особливого немає. Буде трохи боляче.

— Ти їх не знайдеш, — зробив ще одну жалюгідну спробу відмовитись від запропонованої допомоги Кіого.

— Уривки алхімічних плетінь? Я не збираюся шукати нічого. Мені не потрібні партизани, мені пілот потрібен. Розумієш? Готове плетіння, а не його уривки. Воно має збиратися десь поруч із твоєю дурною головою. Його дія спрямована на мозок. Якщо він у тебе, звичайно, є. Ти випадково не знаєш?

— Він у мене є, — похмуро сказав Кіого. Відступати йому більше не було куди, хіба що лізти на стіл і стрибати у вікно.

— От і славно, — фальшиво порадувався Ярослав за друга. — А то ти живеш, підкоряючись одним інстинктам. Точніше, одному інстинкту. Ти намагаєшся знайти якомога більше дівчат і…

— Я не намагаюся. Вони самі знаходяться.

— Одна вже знайшлася. Де ти таких дуреп береш?

— Що ти збираєшся робити? — поспішив закінчити розмову про дівчат Кіого.

— Рибу ловити. Думаю час. Тебе хитати почало. Сядь, а.

Кіого кинув на Ярослава обурений погляд і сів, усім своїм виглядом демонструючи покірність долі. Довіри в його зовнішності не було, віри в щасливе завершення рибальства теж. Не пручається і на тому спасибі.

Ярослав перехрестився, поплював на долоню, витер її об штани і рішуче розпочав сеанс нетрадиційного лікування, у найширшому розумінні цього слова. Він не просто не знав, чим його лікування закінчиться, він навіть не знав, як його розпочати. Розумні думки підказати не могли. Єдина розумна думка наполегливо твердила десь на задвірках свідомості, що нічого доброго з цієї витівки не вийде. Ближче не підходила. Не хотіла заважати, мабуть.

Долоню покласти на стрижену потилицю приятеля і слухати рукою. Щось чути. Слабкий пульс, напруга у м'язах та тихе ворушіння. Для порівняння слід було б другу руку покласти на свою потилицю. Тільки друга рука вдавала, що її тут немає. Довелося змусити себе повірити, що ворушінню там не місце. Гірше все одно не буде. Можливо.

— Я передумав, — тихо сказав Кіого. — Краще я буду божевільним.

— Пізно, — порадував його Ярослав.

Він щось упіймав і тепер болісно намагався збагнути що. Щось тріпотіло, ковзало, але вирватися не намагалося. Воно не мало ні розуму, ні почуттів, ні подоби життя, які були у плетіннях, що випускаються у світ. У нього нічого не було, крім мети. Цілі неясної, непомітної та несправжньої. Гидота, загалом.

Хіба в Кіого може жити така гидота?

Не повинна. Вітри в ньому є, а гидоти Ярослав досі не помічав.

— Ризикнемо, — вирішив починаючий адепт чорної і білої магій, підчепив петельки гидоти і рвонув її до себе.

Кіого смикнувся, як маріонетка і сповз із стільця, намагаючись схопитися за щось у повітрі.

Мерзотність набула форми і засвітилась. Сполохами. Ритмічно та тягуче, невловимо схожа на гіпнотизерський маятник. Сіть з дрібними дірками і своїм ритмом, навіть стиснута пальцями Ярослава, вона залишалася напівпрозорою, безбарвною, схожою на рослину, що виросла при недостатньому освітленні. Тримати її було гидко.

— Гребля, — сказав Ярослав.

— Боляче, — обізвався Кіого.

— Це нічого, це не страшно. Ця гидота щось не повинна була пропускати. Ти не знаєш, що?

— Не знаю. Я в зіллях не розбираюся. Я дуже поганий цілитель.

— Зате добрий шаман. Ти не знаєш, що мені тепер із нею робити?

— Викинь, — сказав Кіого, подивившись на те, що тримав цілитель-початківець. — Воно, здається, небезпечне.

— Куди? — роздратовано спитав Ярослав.

Кіого почухав чоло, зображаючи розумовий процес і мовчки, поліз назад на стілець. Ідей у нього не було. У Ярослава їх було не більше. Випускати сіть із судорожно стиснутих пальців було страшно. Порадитися нема з ким. У цій кімнаті нема з ким. Доведеться знову турбувати Табаді. Він в академії вважається найрозумнішим. Аби він нікуди не пішов.

— Ти як себе почуваєш? — спитав у Кіого.

— Добре. Протверезів. Ніколи більше яблучний сік не питиму.

— Правильно. Не пий, бо козенятком станеш.

Іти до Табаді з неживою рукою і сіточкою в другій не хотілося. Тому що було страшно та чомусь соромно. Можливо, в цій штуці нічого небезпечного немає, а він тут рефлексує та майже панікує.

Невідомо, що Ярослав зробив би зі своїм уловом, якби не з'явився дуже вчасно Ярен. Босий, напівголий, розпатланий, стискаючи в руці меч. Він з гуркотом врізався в двері, ледь не знісши її з петель, дикими очима обвів кімнату і з непідробним жахом подивився на сіть, що слабко мерехтіла у своєму ритмі.