Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

Комісією, яка летить, щоб визнати, нарешті, двоногих ссавців, яких він назвав Людьми, достатньо розумними й цивілізованими.

Та корабля все нема й нема, і, тяжко зітхнувши, Сав Аоф знову пірнає. Він довго чекав — цілих п’ятдесят мільйонів років. Почекає ще трохи. Що йому — він же безсмертний.

Юрій Пригорницький
ЛЮЛЬКА ШЕРЛОКА ХОЛМСА, АБО ЯК ПИШУТЬСЯ ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

Що не кажіть, а фантасти — народ всесильний. Мандрівки в летючих тарілках, ступах, на килимах-самольотах, читання думок — усе це давно перестало бути проблемою. Проблема в іншому — де брати сюжети для нових оповідань, новел і романів-епопей. Ось тут і доведеться відкрити читачеві професійну таємницю.

Ви, певно, знаєте, що фантасти на правах героїв своїх книжок (бо нерідко виступають персонажами розповідей) у спілкуванні один з одним користуються не лише телефоном чи відеофоном, а й телепатією. Влаштовують спеціальні конгреси, семінари, летучки.

Отож на одній з останніх летучок постало питання про брак свіжих сюжетів. Промовці були одностайні: треба шукати резерви. Зокрема зазначалося, що нове — це, як відомо, добре забуте старе. Після обміну думками було прийнято Загальногалактичну Конвенцію, в якій говорилося: “…ми не можемо чекати, поки читач забуде старе, щоб якнайшвидше перейменувати його в нове. На даному етапі успіх прямо залежить від того, як швидко самі автори зуміють забути чуже старе, щоб створити з нього нове”.

Спробуймо ж практично дослідити, як пишуться фантастичні твори за новим методом і що стоїть за рядками Конвенції. Для прикладу візьмемо одне з оповідань Артура Конан Дойла про славетного детектива з Бейкер-стріт і повністю забудемо його. Але вже з практичною метою.

Процес “забування” класики має свою специфіку. Так, рекомендується рішуче витісняти з пам’яті зав’язку й подальший розвиток сюжету, але добре пам’ятати розв’язку, щоб підігнати свою сюжетну версію.

Та ми з вами, для оригінальності, почнемо саме із зав’язки. Отже, пригадаймо оповідання Конан Дойла, наприклад, “Жовте обличчя”.

В історії, яку розповів доктор Уотсон, усе починалося так. Ранньої весни сищик і лікар (він же оповідач) вийшли на прогулянку. Коли вони повернулися додому, хлопчик-лакей доповів, що, поки їх не було, приходив якийсь джентльмен. Не дочекавшись господарів, він пішов. Шерлок Холмс зрадів: зав’язується нова справа — недавній відвідувач забув у вітальні свою люльку. Вона не раз ламалася, про що свідчили два срібні кільця, які міцно стискали її біля мундштука. Розглядаючи люльку, сищик зауважив:

— Людина повинна дуже дорожити нею, якщо двічі лагодить її замість того, щоб придбати на ці ж гроші нову…

От і все. Подальша розповідь Конан Дойла нас не обходить.

А тепер простежмо, як могли далі розвиватися події.

— …Уотсоне, що ви скажете про цей цвях? — запитав Холмс і подав мені люльку.

Справді, в канал мундштука був міцно ввігнаний довгий тонкий цвях, головка якого щільно прилягала до отвору. Я спробував підколупнути її нігтем, та марно. Мій друг дістав із кишені сюртука долото (він завжди носив із собою найнесподіваніші речі), проте і його маніпуляції не дали бажаного результату.

— Схоже, що йдеться про зникнення п’яти мільйонів фунтів стерлінгів, — бовкнув я перше, що спало на думку.

Холмса вразило моє припущення. Глибокі зморшки вкрили його сократівське чоло. Він мовчки пішов до свого кабінету. Я зрозумів, що цей вечір, а може й ніч, мій товариш шукатиме розгадку.

А я панораму таємничих подій бачив так само чітко, як Лондон сонячної днини, коли б оглядав його з верхньої точки Нельсонівської колони. Холмс тоді й гадки не мав про мої досягнення в дедуктивному методі.

З кабінету долинули звуки скрипки. У них вчувалися то радість, то моторошний розпач. До таких концертів у хвилини тяжких роздумів Холмса я звик, тому спокійно сидів собі біля каміна і гортав сторінки роману Конан Дойла “Земля здригнулася”.

Як і слід було чекати, незабаром у вітальні з’явилася наша шановна економка місіс Хадсон. Вона сказала, що обід уже готовий.

— Схоже на те, — місіс Хадсон кивнула головою в той бік, де стогнала скрипка, — що містер Холмс нині не складе вам компанії?

Вона готувала на стіл, а я вдавав, що уважно читаю, сам же тим часом спостерігав за економкою. Повз мою увагу не пройшла маленька, але вкрай важлива деталь. Коли місіс Хадсон узяла зі столу забуту невідомим джентльменом люльку, вона ледве не впустила її на підлогу і при цьому тихо зойкнула, її поведінка підтвердила мої давні підозри.

Що ж незвичайне я побачив у цьому випадку? Адже за подібної ситуації так могла б зойкнути будь-яка жінка! Проте зачекайте. Менша стрілка головного лондонського годинника не встигне зробити два повних оберти, як ви дістанете відповіді на всі запитання. Ну, а я тим часом обідатиму. Доки стрілка не підійде до тієї критичної позначки, за якою починаються Пригоди…

Скажу вам, що мій великий приятель есквайр Шерлок Холмс — дивак за вдачею. Так само як він віддає перевагу пекельній грі на скрипці перед “Піснями” Мендельсона, в художній літературі йому подобаються лише твори про криміналістику. Особливо засмучує байдуже ставлення до наукової фантастики, хоч заради справедливості зауважу: одного разу бачив у нього в руках книжечку Уеллса.

А коли б Холмс був обізнаний у цьому жанрі, він так само, як і я, вмить розкрив би страшну історію, про яку йдеться.

Сумніву нема: якась вища цивілізація хоче викрасти одну з планет нашої сонячної системи. До речі, я вже колись писав, що Холмсові зовсім не відома теорія Коперника. Одначе, завдяки моїм скромним заслугам белетриста, космічним злодіям, напевно, відомий Холмс із його всемогутньою системою доходити істини і вмінням ловити на гарячому. Певна річ, злочинці насамперед захочуть нейтралізувати славетного детектива. Так я думав напочатку, коли ми повернулися з прогулянки й знайшли люльку. Вона попервах здалася мені пекельною машиною,