Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

Тут немає ні добрих спеціалістів, ні належних умов. До речі, ми їдемо до мого рідного міста Енензбурга. Ви розумієте, їдемо додому?! — прошепотіла, радісно схвильована.

Сталося так, як і хотілося Гізелі: в лютому, коли Німеччина була ще в траурі по загиблих під Сталінградом, шпиталь повернувся до Енензбурга. Альфред перебував тут на лікуванні доти, доки було потрібно, щоб зарубцювалися рани. Головний лікар не міг сам постійно доходити до кожного хворого, покладався на кураторів. А Гізела Міллер не поспішала показувати рани Альфреда не те що головному, а навіть іншим спеціалістам — боялася, що можуть прискорити виписання його з шпиталю.

До того ж і донощиці Марти Лівен немає: одержавши звістку про загибель свого чоловіка в бою за фюрера, сама попросила направити її на передову. З того часу стало спокійніше в шпиталі, за два місяці, як її не стало, нікого ще не виписали на «долікування» в гестапо.

Майвальд уже на ногах. Правда, сліди залізничної катастрофи ще помітні, коліно інколи нагадує про себе. Та нічого не вдієш, так, мабуть, і лишиться. Головний лікар, що оглянув його дві години тому, наказав негайно виписати.

— На фронт, майоре, ви вже не повернетесь. Нехай беруть тих, у кого ще ноги цілі. Ви своє відвоювали. А втім, може, це й краще. Тепер мало хто залишається живим і неушкодженим, а з такою вадою, як у вас, можна хоч до першої красуні. Адже так, Гізело? — спробував пожартувати головний лікар.

— Звичайно, — засоромлено відповіла Гізела, а про себе подумала: не віддасть вона його ніякій красуні.

Майорові не до жартів. Він з нетерпінням чекає хвилини, коли скине, нарешті, огидний, пропахлий ліками одяг; остобісіла ворожа, небезпечна обстановка. Адже він — птах у клітці, в’язень. Кожної хвилини з ним може стрястися біда. Скоріше б вирватися з цієї страшної задухи.

Та легко сказати «вирватись». А потім що? Що він робитиме, коли його випишуть? Хіба ж за ворітьми госпіталю для нього кінчиться тюрма? Навпаки, найнебезпечніше ще попереду, бо ж він не знає своєї стежки, робить стрибок у невідомість: все тут чуже, будь-яка необачність може привести до трагічного кінця.

Що ж, справді, він робитиме? Як довго ще вдасться йому ходити під чужим ім’ям, у чужому мундирі? Майже півроку пробув у госпіталі, мав справу тільки з лікарями. І ні у кого, звичайно, й думки не виникло, що серед поранених може бути людина у чужій шкірі, його лікували й годували, як і всіх інших офіцерів. А тепер? Що він робитиме завтра, коли вийде за браму госпіталю?

І от настав вирішальний день. Теплий квітневий день сорок третього року. Альфред вийшов з канцелярії госпіталю й став біля самих воріт. На ньому не новий, але чистий мундир зеленого кольору з погонами майора. Примруживши очі проти сонця, офіцер уважно вдивлявся у посвідчення на ім’я Альфреда Майвальда. Запам’ятовував кожне слово. Поклавши посвідчення до внутрішньої кишені мундира, почав розглядати історію своєї хвороби. Робив це повільно, чекав появи Гізели. Певен, що вона прийде попрощатися, і він щиро подякує їй за все, що вона для нього зробила.

— Ось ви де, а я там вас шукаю, — почувся такий знайомий голос.

Майор оглянувся: до нього поспішала, цокаючи по бетону каблучками, Гізела. Він уперше бачив її в цивільному одязі. Середня на зріст, з простою зачіскою густого білявого, як льон, волосся, що віялом спадає на плечі, тоненький перехват талії, рожева шовкова блузка обтягує її повні перса. Вона посміхається, показуючи рівненькі рядочки білих зубів.

— А знаєте, Альфе, мундир вам дуже до лиця, — оглянувши його з голови до ніг, сказала Гізела.

— А вам, Гізі, навпаки, значно краще в цивільному.

— Правда? — скинула бровами.

— Я завжди кажу вам тільки правду — отак мені більше подобається. Зараз ви просто чарівна!

Гізела зашарілася від збентеження.

— Дякую Альфе. Для вас я завжди одягатимусь тільки в цивільне, військове не для жінок.

На мить обоє замовкли, збираючись з думками. По паузі вона запитала:

— Ну, так у вас уже все готове? Повертатися до канцелярії не треба?

— Ні, з усіма попрощався, документи в кишені. Вільний, як птах, можу летіти куди завгодно.

Гізела довго не зводить з нього сяючих очей. «Куди й чого тобі, милий, летіти від мене?» — говорить її погляд.

— Гаразд, — сказала якось діловито, — можна, звичайно, й летіти, та я б не радила, Альфе, поспішати, бо птах ви поки що підбитий, далеко залітати не варто. У всякому разі сьогодні, друже, ви мій гість. Я взяла відпустку на цілу добу й запрошую вас до своїх батьків. Це на околиці міста. Там дуже хороше, все квітує навколо, неначе й війни нема. Подивитесь. У батьків свій будиночок. Вони тільки вдвох, а кімнат три. Якщо сподобається, вони поступляться однією для вас. Поживете кілька днів, а може, й місяць — два, спочинете після госпітальної метушні. Потім вирішите, як бути далі.

Майвальд приємно вражений. Те, що сказала Гізела, було такою несподіванкою, що не одразу й зреагував, розгубився. Тимчасовий притулок, що обіцяє вона, буде для нього рятівним кругом. Тримаючись його, він матиме можливість обміркувати дальші ходи, пошукати своєї стежки.

— Я зворушений, Гізі, вашою увагою. Мені навіть незручно, що ви так піклуєтеся про мене, і я не знаю, чи зможу коли-небудь віддячити вам за таку ласку.

— Киньте, Альфе, церемонії, це ні до чого, — вона посміхнулася. — Адже ми друзі, які можуть бути рахунки. Ходімо, — взяла Альфреда за руку й, вийшовши з подвір’я госпіталю, вони попрямували на Бісмаркштрасе.

Гізела тримала Альфреда під праву руку, лівою він спирався на палицю.

Весна дихала теплом. Дерева, що вишикувалися вздовж Бісмаркштрасе, тільки-но одягалися в яскраво-зелене вбрання, а за парканами особняків розпускався бузок.

Вони йшли алеєю старих гіллястих лип. Майор розправив груди.