Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

багато старих і досвідчених. Почалася справжня паніка. Люди стали боятися виходити за межі селища. Навіть добре озброєні групи мисливців тепер поверталися ні з чим, а часто і не в повному складі. Ми зрозуміли, що нам оголошена війна, і вирішили завдати контрудару. Головним супротивником ми вважали риндлів — це була перша фатальна помилка… Якраз у цей час я збирався летіти на Землю з черговою партією цінного хутра. На кораблі залишалися вільні місця, і я запропонував захопити з собою жінок і дітей. Не тому, що ми побоювалися за їх долю, просто на їх охорону доводилося відволікати частину мисливців. На жаль, летіти погодилися не всі, а я не став наполягати. Це виявилося другою фатальною помилкою, тому що врятувалися лише ті, хто полетів зі мною…

Решта мені стало відомо лише на суді — коли судили мене. Я був арештований відразу ж після повернення на Землю. Вантаж — усю нелегку здобич останнього року — конфіскували. Мене засудили до тривалого ув’язнення. Тепер уже неважливо, що послужило причиною нашого викриття, — у нас було багато конкурентів і заздрісників. Важливе інше: під час суду я вперше почув, що серед учених виникла ідея про розумність деяких мешканців малих планет, зокрема й на Аості. А в довгому переліку пред’явлених мені звинувачень зазначалося, що я винен і в загибелі всіх членів колонії, залишених на Аості. Виявляється, незабаром після нашого старту з Аости, коли об’єднаний загін мисливців виступив на пошуки риндлів, велика… зграя, а можливо… загін риндлів напав уночі на колонію. Лише небагатьом удалося дістатися до човнів і відплисти в море, але й вони загинули під час шторму.

Усі покинуті на березі стали жертвами риндлів, які перед відходом зруйнували дощенту всі споруди селища. Загинули й мисливці. Ріндлі напали на їх табір у лісі і знищили геть усіх.

Ну а тут, — Інспектор вказав униз на берег бухти, — руйнування довершили шторми. Пісок поховав руїни селища, і лише іноді при особливо сприятливому положенні сонця можна щось розрізнити. Ось дивіться, поки я розповідав, сонце опустилося нижче і вже нічого не видно.

— Я помітив, — сказав Івар, — контур на піску зник, коли ви розповідали про нічний напад риндлів.

— А може, його й не було зовсім, — пробурмотів із зітханням Інспектор, — може, нам лише здалося?

Івар не відповів, і вони довго сиділи мовчки.

— Все це дуже дивно, — сказав нарешті Івар. — Якщо риндлі могли знищити селище — значить, їх було багато, а ви казали, що їх уже майже не залишалося, коли ви почали полювати на цих… на малюків…

— Для мене це також загадка, — погодився Інспектор, — утім, як і розумність мешканців тутешнього світу. Вчені вже не раз помилялися…

— Риндлі були хижаками?

— Їх вважали хижаками, хоча не поручуся… М’ясо їх їстівне, а коли ми білували їх, у їхніх шлунках знаходили залишки рослинної їжі. І, на відміну від нас, риндлі ніколи не пожирали тіл… своїх жертв.

— Так, дуже-дуже дивно, — повторив Івар. — Не нападали першими, були винищені й раптом відразу з’явилися у великій кількості й нападали. І знову зникли, хоча більше їх ніхто не винищував. Як вони все-таки виглядали? Ви, Інспекторе, не раз бачили їх зблизька…

— Як виглядали? — Він почав терти чоло. — Дивно, виразно уявляю, як виглядало їх хутро, шкура, а ось як вони самі… Зараз… — Він відвернувся, замовк і раптом промовив зовсім іншим голосом, у якому прозвучали здивування й полегша: — А-а ось так виглядали, дивіться.

Івар озирнувся й остовпів. Позаду всього за декілька кроків сидів величезний звір. Він височів над ними мов гора. Гора рудувато-бузкового хутра, увінчана широкою мордою з круглими сторчуватими вухами. Він сидів по-котячому на підібганих задніх лапах; передні — масивні, мов обтягнуті хутром колони, — він поставив перед собою, огорнувши їх довгим пухнастим хвостом. Темний кінчик хвоста нервово посіпувався, широкий чорний ніс насторожено принюхувався, великі бурштинові очі уважно дивилися на них зверху.

— Не лякайтеся, — спокійно сказав Інспектор. — Вони ніколи… не нападають першими. А цей — він просто… прийшов за мною… Сидіть тихо, а я — я сам підійду до нього.

— Ні-ні, — зашепотів Івар. — Не рухайтеся. Може, він піде… І чуєте, піднімається вітер, можна схопитися, спробувати злетіти. Спланеруємо в долину, там гвинтокрили. Може, встигнемо.

— Ну що ви, — в голосі Інспектора прозвучала усмішка, — вони стрибають на добрих п’ятдесят метрів. Усе це марно… Вам нічого не загрожує. А в мене з ним… свої рахунки. Відверніться і не дивіться туди, а я піду… Щастя вам і Леа, — голос його здригнувся, — прощавайте.

— Та ні ж бо! — закричав Івар, схопивши Інспектора за руку. — Я не пущу вас! Стійте!

Золотисто-бузковий звір ворухнув масивною головою і, наморщивши чоло, переводив погляд з Інспектора на Івара й назад. Його бурштинові очі ледь звузилися, а чорний кінчик хвоста почав рухатися швидше.

— Перестаньте, — твердо сказав Інспектор. — Ну ж бо, — він різко вивільнив руку і встав. — Не важтеся рушати з місця. Це наказ. Відверніться. — Він зробив крок у напрямку до звіра.

— Ні, — прошепотів Івар, — ні, не хочу…

Насилу долаючи кволість, що охопила його, Івар звівся на раптом затерплі ноги й обернувся до чудовиська. Інспектор уже знаходився на півдорозі.

— Слухай, риндлю, — закричав Івар, задерши голову, — не чіпай його! Будь ласка. Він усе зрозумів. Не чіпай! Прошу тебе.

Широкий чорний ніс ворухнувся, втягуючи незнайомі запахи. Риндль звузив очі й нараз роззявив рожеву пащу в тривалому солодкому позіху. Зблиснули ряди гострих сліпучо-білих зубів, довгі вуса відігнулися до круглих вух. Закривши пащу, риндль подивився вниз на Інспектора, що стояв перед ним. Іварові здалося, що в погляді круглих жовтих очей не було злості, радше подив, а можливо, нудьга.

Раптом чорний ніс знову здригнувся, зморщився, бурштинові очі знову звузилися і риндль голосно чхнув.

Інспектор, який устиг затулитися ліктем, ледве втримався на ногах. Риндль мигцем глянув на нього, позадкував, гидливо обтрусив передні лапи й, різко обернувшись, зник за деревами.