Станіслав Стеценко - Війни художників

до шефа ІНО НКВС Фітіна, який, на відміну від Рахліса, знав, чим займався Гущенко у Франції. Він доповів Меркулову й особисто поручився за Гущенка. Після недовгих з’ясувань Рахліса було розстріляно як провокатора.

Але караючий меч відвели тимчасово, Гущенко це відчував. Після того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентій Берія, загроза нависла над кожним із працівників.

— Миколо, я сподіваюся, хоч тут, на лавці, в темряві, на порожній вулиці ми можемо говорити вільно? — йому раптом у голосі Марії почулися розпачливі нотки. Він не бачив її обличчя, але йому здалося, що вона ковтає сльози. Цього ще не вистачало.

— Так. Можна говорити вільно, але тихо, — він обійняв її за плечі, намагаючись таким чином погасити цей розпач.

Йому довелося досить довго чекати, поки Марія знову почала говорити.

— Mon cher, tu ne pourrait…

— Будь ласка. Російською.

— Любий, адже ти міг не ризикувати життям у Парижі, не їхати в Берлін, а малювати і жити тихим сімейним життям із дружиною і сином? — запитала вона вже спокійніше, мабуть, опанувавши себе.

— Я не знаю. Сам про це постійно думаю. Відтоді, як мене в 19-му мобілізували до денікінської армії — навряд. Все виходило якось саме собою. Я нічого не міг змінити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неї аж так гнітюче вплинув погляд Берії?» — подумав Гущенко і продовжив: — Я ж багато разів розповідав тобі, як усе було…

— Але — без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цій країні нашому синові. І чи могли ми запобігти цьому. Розкажи мені про все. Не так, як розповідаєш звичайно, загальними фразами.

Початком епопеї поневіряння світом Миколи Гущенка можна було вважати кінець навчання у комерційному училищі в Юзівці. Все почалося з того, що його, студента училища, мобілізували до денікінської армії. Міг він уникнути цього? Навряд. Мобілізували сотні студентів. Відмова каралася розстрілом.

Тоді, навесні 1919-го, червоні вели важкі бої на Східному фронті. Денікін оголосив себе головнокомандувачем Півдня Росії і захопив Донбас.

— Я чудово пам’ятаю, як тікали червоні — безкінечні обози йшли через Юзівку — везли якийсь мотлох — грамофони, комоди, стільці, матраци. То тут, то там виникали бійки. Між їздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Між червоноармійцями, п’яними, брудними, в обмотках і вигорілих будьонівках — за місце на підводі. Били вікна у крамницях, давали в зуби крамарю і тягнули на підводи, що кому подобалося, — почав він розповідь.

— Червоні не могли протистояти Денікіну? — запитала вона, зазирнувши йому в очі. Очі чоловіка блищали жовтим світлом вуличних ліхтарів.

— Це мені невідомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоїсь армії. Здається, атаман Григор’єв. І повернув зброю проти своїх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комуністів!», — Гущенко озирнувся — ні, їх ніхто не чув. Вони були на зупинці самі. А рубінові зорі сяяли над дахами, неначе свідчення того, як помилився отаман Григор’єв, коли виступив проти більшовиків. — Говорили, що в нього була величезна армія.

— Що з ним трапилося? — не вгавала Марія.

— Убили махновці. Трохи згодом. Тоді вони були союзниками червоних.

— Тебе забрали до Денікіна силою?

Гущенко промовчав. Він не мав однозначної відповіді. Стенув плечима.

— Ти пам’ятаєш, як це було? — продовжувала сипати запитаннями Марія.

— Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо із занять. Всіх підняли і повели до казарм. Видали форму. Мене мобілізували влітку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сірих шинелях йдемо Юзівкою по Першій лінії. Перша лінія — це центральна вулиця, що перетинає все місто. Навколо купи сміття. Битого скла. Уламки меблів. Все, що залишилося після відступу червоних.

— Не уявляю тебе в шинелі, — зауважила Марія.

— Я й сам не уявляв. Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тоді я вперше побачив Денікіна. Маленький чоловічок з розкішними вусами і стриженою борідкою, у величезній папасі, як влитий, скакав на гнідому жеребці. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях із золотими погонами.

Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцьі!» — «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» — горлаємо ми у відповідь.

— Ти стріляв у червоних? — в її голосі відчувався страх. Вона боялася ствердної відповіді.

— Ні, жодного разу, — після довгої паузи відповів він. — Я дуже мало був у війську. Перша кінна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком — як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року — наш полк почав тікати. Ми відступали на захід.

Підійшов напівпорожній, мабуть, останній тролейбус. Вони увійшли, віддали кондуктору гроші й сіли на задньому сидінні, де ніхто їх не міг почути. Незважаючи на це, вона запитала французькою — прошепотіла у вухо:

— Et се qui s’est passé ensuite? (І що було потім?) — прихилилася до його плеча і шепнула у вухо: — Dites-moi! (Розкажи!)

— Нічого цікавого не було, rien d’interessant, — він теж перейшов на французьку. — Втеча і втеча. Рештки денікінської армії пішли на південь. І тільки невелика частина — на захід. Ми йшли на захід. Пам’ятаю: їдуть підводи. Колеса скриплять. Здається, цей скрип відлунює вже у мозку. Годину йдеш. Потім хтось устає з підводи і ти можеш трохи посидіти. Більшість підвід зайняті пораненими. Всі прислухалися: чи не чути стрільби. Зі сходу могли щосекунди налетіти будьонівці й порубати всіх. У полон вони нікого не брали. Що робити з полоненими в кінній армії? Тож залишали за собою лише трупи. Стрільба ледь чутно починалася, потім стихала. Іноді долинало «ура». Невідомо чиє. Може, будьонівців, а може — денікінців.

Іноді над головами пролітала шалена куля. Такий звук… важко передати. Різкий, високий — «піу». Всі пригинаються. Ніхто не хоче загинути від шальної кулі.

І досі, у вухах стоїть