Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

зовсім темно, і вони майже підійшли до її двору. Рудь тримав дівчину за руку, і в нього шалено калатало серце, бо він вже знав, що зараз зробить. Коли до двору залишалось кілька кроків, Максим все ще не зважувався на те, але відчував, що часу немає, бо за мить вона попрощається і піде додому. Тож зробив над собою немале зусилля — а мужності до того треба не менше, а то й більше, ніж піднятись в атаку — знагла зупинив дівчину і, взявши за руку, повернув обличчям до себе.

Вона до того щось собі щебетала, а тоді вражено вмовкла, і Рудь обняв її за стан і поспіхом знайшов вологі й теплі губи. Цілував ті солодкі вуста довго, аж вони обоє заточились, і він зробив крок до обочини, щоб не злетіти зі стежки. Коли через довгу мить відірвався від неї, вони обоє якусь хвилю мовчали. А тоді Уляна прихилила голівку йому на груди.

Аж після цього Рудь відчув себе так, немов у нього виросли крила, бо відразу після цілунку ще не знав, як зреагує на те красуня. Вони ще стояли й тримались за руки, а тоді дівчина сказала:

— Ну, а тепер — добраніч…

Тоді засміялась, і додала:

— Знаєш, останні хвилини я тільки про це й думала.

— Про «добраніч»? — спікірував Максим.

— Ні… — блиснула усміхом гарних очей. — Ну… Наважишся ти чи ні… До завтра, герою-коханцю… — і втекла, швидко стукнувши фірткою.

* * *

Від Звенигори Рудь летів на коні під білими вересневими зорями, по замшілій бруківці, а очі шукали високо в небі Північну Корону, бо він завжди відчував, що саме ці зорі принесуть в його життя щось особливе. Руки ж його аж до ночі зберегли тонкий і солодкий аромат дівочого тіла…

Це було в його житті найбільше кохання. За три дні збирались резервні сотні Цвітковського, й Максим мав вирушати до Тютюнника. Увечері залишав всі діла на Покотила, і в ці останні три дні вони були разом з з Уляною. Тримались за руки, захоплені одне одним, не помічали більш нічого на світі. Якось накрапав дощ, вони йшли під плащем Рудя близько-близько, обнявшись, і Максим відчував, як ніжно дихає під рукою її тіло. Потім зійшли на сходи біля мосту й цілувались там майже годину, відсторонившись дощем від людей і дороги.

Саме там, на сходах, Максим відчув, що володіє всім щастям світу.

Почуття було дуже сильним. Таке кохання інколи спалює саме себе, як надто потужний гніт затонку свічку. Але туга розлуки, і плач, і спів, і радість кохання залишають після себе найсвітліші спомини, заради яких і варто жити людині.

А інколи заради цього не шкода й померти.

Такі думки прийшли саме в ту хвилю, коли він тримав Уляну в обіймах там, біля мосту. І він навіть сказав їй про це, а вона тільки вдячно пригорнулася ще міцніше і прошепотіла, що їй ніхто і ніколи не говорив таких слів.

Та ні сам Максим, ні Уляна не знали, що чекає їх навіть за той місяць війни, на який покидав рідне місто Рудь, навіть — за два тижні, чи завтра, а чи й, напевне, сьогодні. Бо кохання й життя, як і кохання і смерть, існують завжди десь поруч, іскоркою зблиснуть й погаснуть назавжди в байдужій до всіх нас, яскравій і непостійній мозаїці Світу…

Розділ 16
Владка

Восьмого березня на вулицях ще лежав сніг, а ввечері взявся й невеликий мороз. Ром з «Групою здоров'я» — Чорнею, Буром, Довгим, Ісою — зібрався в кіно. Фільм про Чикаго тридцятих років, гангстерів, клуб «Коттон» — і велике кохання. Головна героїня фільму, білявка, була дуже схожа на Владку. А коли вийшли з залу, то біля кінотеатру й побачили… Леську з Владою. Леська, як завжди, липла до Чорні, а Владка лише сміялась з того, вцілюючи в серце Рома своїми усміхненими очима.

Спочатку Ром не знав, як себе вести, не розмовляв з нею, хоча всі весело пікірувались між собою. Йшли вони до леськиного дому, проводжали її — бо короткий день вже йшов на спочинок. Іса з Буром десь зникли, то ж коли біля самих леськиних воріт до них пристали п'яні «армєйці», їх залишилось п'ятеро: Ром, Довгий, Чорня, Влада і Леська.

Один з тих — широкоплечий, носатий «старшак», без шапки — відразу пристав до Владки. Обняв її за плечі, п'яно гикаючи в лице: «Яка гарна дівуля!» А другий — товстий і високий — зашипів на Рома з Чорньою: «А ви, шмаркачі, геть додому!» Закид досить прозорий — то ж розмовляти було ні до чого. Першим збоку ударив Довгий. Баскетболіст, надія Звенигородської збірної, він двинув товстого межи очі, аж той загубив шапку. Від несподіванки, і, видно, ще з забитими памороками, товстий повернувся спиною і пішов на Рома, розмахуючи лаписьками, а носатий, що приставав до Владки, притьмом кинувся на Довгого.

Він виглядав сильнішим з них двох, але Ром тільки дав копняка товстунові й, як молодий вовк, напав на кривдника, бо прагнув відомстити за дівчину. Вдарив лівою в вухо, а коли той здивовано повернувся, садонув його в зуби правицею. Носатий розлютився і зчепився з Романом не на жарт, але Ром коротко відступив вбік, як вчив його Олекса Антонович, ухилився й з відтяжкою кілька разів вдарив жорстким боковим ударом, поки «старшак» не впав на коліно. Ще кілька разів вони з Довгим мінялись «партнерами», та чи то «старшаки» були досить п'яні, чи то їх збила з пантелику молода злість цих «малолєток», чи то отримали вони відразу по повній програмі, та захищались вже в'яло й самі більше не нападали.

Десь неподалік раптом завила міліцейська сирена. Ром оглянувся й побачив, що Владки ніде немає, лиш під ліхтарем біля рогу майнула чиясь