Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Я повільно й ретельно намотала на шию шифоновий шарфик. Амулет так само лежав на столі. Герман тактовно мовчав — видно, за його сценарієм мені належало дати час на роздуми.

У ресторані, як і раніше, нікого не було. Напевно, невипадково. Офіціанти, ті, що зібралися коло стойки в дальньому кінці залу, перемовлялися тихо й ніби здивовано. Я раптом зрозуміла, що обмірковую його слова й ставлюся до них геть не так, як ставилася спочатку. Мама житиме... Батько не вмер... може, вони ще зустрінуться?

— Я повинна кинути людину... в портал?

— Одну чужу людину. В обмін на життя твоєї мами. Досить невисока ціна.

— А посвячені, які... Ліза, Піпл, Гриша, Льоша...

— Таких, як вони, я зазвичай убиваю. Але якщо ти будеш моїм другом і за них попросиш, я не зможу тобі відмовити. Я друзям не відмовляю.

— Чому я повинна тобі вірити?!

— Тому, що я не брешу. У тебе, посвячена, все гаразд з інтуїцією, ти розумієш і відчуваєш, що я тебе не обдурю... Іди, працюй. Час не стоїть на місці.

Я згребла в жменю амулет разом з ланцюжком. Рішення вже було прийняте, я просто не хотіла з ним змиритися. Я боялася, не хотіла собі зізнаватися, але рішення було прийняте...

Задзвонив мій телефон. На екрані висвітилося: «Сем».

— От хто піде з тобою без питань, — недбало сказав Герман. — Але, може, він тобі дорогий? Тоді візьми когось іншого...

Я мовчки вийшла з ресторану. Офіціанти дивилися мені вслід, наче я була примарою.

  дуже спішила. Бо ж рішення було прийняте, і я боялася злякатися по дорозі. Якщо зараз задумаюсь, якщо спробую знайти інший вихід — усе, злякаюся, впаду в ступор, знепритомнію, мама помре.

— Дашо!

Сем мав чекати на мене коло бейсбольного поля, а я туди ще не добігла. Мій погляд ніяк не міг сфокусуватися — стрибав по обличчях, намагаючись вихопити з юрби того, хто мене гукнув...

Він виявився зовсім поруч. Міша. Блідий, на щоках плями, волосся розпатлане:

— Дашо, можна тебе на хвилинку?

Як недоречно.

— Я спішу, — буркнула я.

Він заступив мені шлях:

— Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи... Я люблю тебе. Я полюбив, коли вперше побачив. Будь ласка, будь моєю дружиною. По-справжньому. На все життя.

Він узяв мене за руку. Він чекав відповіді, але я не могла говорити: пропав голос.

Чому сьогодні? Чому саме він? Чоловік, з яким я зв’язана чимось більшим, ніж просто симпатією. Бо ж сказано, що ми любимо людей за добро, яке їм зробили, а ненавидимо за зло, яке їм заподіяли. Ця людина тепер жива тому, що я її врятувала. А врятувала, бо між нами з першої зустрічі простяглася невидима нитка...

Злякаюся! Зараз злякаюсь, і все пропало.

Я висмикнула свою руку різко. Навіть грубо. У нього розширилися зіниці:

— Нічого не скажеш?!

Я розвернулась і втекла.

Сем чекав мене біля бейсбольного майданчика. Поряд блищав боками його чудовий мотоцикл.

— Зараз ще рано їхати до літачків, але якщо ти звільнилася — перекусимо де-небудь?

Я захитала головою:

— Сем... Обставини змінилися. Я граю в урбаністичну фентезі-гру, сьогодні в мене... раптово... термінова місія. Мені одній іти страшно. Сходиш зі мною?

— Запросто, — в нього загорілися очі. — Може вийти не гірше за літаки... А що за гра?

— Скажу по дорозі.

Він дав мені шолом. Я насунула його на голову й зрозуміла, що це великий винахід людства. Під шоломом можна плакати.

Я сіла позаду й обняла Сема за плечі. Ревіння мотора заглушало всі звуки, так що я могла ридати хоч уголос. Правда, часу не було — уже через дві хвилини Сем загальмував на знайомій мені вуличці: кришка каналізаційного люка тут здавалася підозріло чистою на тлі затоптаного тротуару. На пожежному щиті поруч з конусоподібним укритим пилом відром висів відполірований руками багор.

— Цю штуку треба відкрити. А потім обов’язково закрити. Щоб ніхто не впав.

— У каналізацію? — Сем радів дедалі більше. — Ну й ігри... Чого ж ти раніше мовчала? Я ж можу стати окрасою вашої команди!

— Ще станеш... Ходімо.

Він не з першого разу, але підчепив і відкотив кришку. Я спустилася по драбині перша, Сем за мною. Я дочекалася, поки він притулить кришку назад.

Стало темно. Знизу пробивалося тьмяне світло аварійних лампочок. Я згадала,