Маріанна Борисівна Гончарова - Там, де ми живемо. Буковинські оповідання

поглядаючи на своїх товаришів по стрибанню під національну музику, стояла перед цією вмираючою, проте вельми енергійною чиновницею.

– Ви хоч знаєте?! – не вгавала вона, розмахуючи рукою перед моїм обличчям.

– Та знаю, знаю, – відповіла я. – А ВІН знає?! Він знає, кому ВІН на ногу наступив? – дивилась я чесно просто їй у вічі. Чорні брови, і помада така… Вилізла за межі губ… Бридка… І костюм. І ці пасма… Я вам казала, що ненавиджу?.. А, так, казала…

Пані від несподіванки зробила губами курячу… цю… Як же це кажуть… курячу гузку.

– Що?! Що ви собі дозволяєте?! Негайно йдіть і попросіть пробачення! Негайно!

Чиновниця навіть схопила мене за руку. (Не слід було їй цього робити, ох, не слід! Крім фальшивих блондинок, обведених контуром яскравих намальованих губ, я ще не люблю примусового фізичного контакту. Є таке слово – «привеси». Ну приватний простір по-нашому…) Одне слово, коли вона схопила мене за руку, перервавши мої радісні роздуми про життя та добрих людей, обірвавши такий веселий дружній танець із прекрасною бабусею у фартушку та юним п’яничкою, я розсердилася. Я вирвала свою руку (багатостраждальну правицю, яка ще досі болить після лютневого уламкового множинного перелому), я звільнила свою руку, розвернулася і пішла до машини…

Ось так скінчилося свято. Ось так.

Із циклу «Оповідання про Григоровича»
Курка Кишинів

Відповідь є на кожне запитання. Тут важливо, кому їх ставити, ці запитання. Так. У мене в житті така людина є. Наприклад, я її запитую:

– Григоровичу, – людину звуть Григоровичем, – чому ти лисієш, Григоровичу?

Він, чухаючи поріділу потилицю, відповідає:

– Це правильне запитання. Зараз отримаєш правильну відповідь. Я лисію тому, що волосся випадає, а назад не виростає.

Правильна відповідь на правильне запитання.

Григорович, наприклад, якщо знає відповідь, відповідає неквапливо та ґрунтовно. Якщо не знає, відповідає:

– Григорович не готовий до відповіді. Запитаєш завтра.

Трапляється, що він не готовий до відповіді роками, і ти своє запитання або забуваєш, або забиваєш в «Гугл», отримуючи розлогі, проте туманні відповіді. Тож краще все ж таки запитувати в Григоровича.

– Григоровичу, ти навіщо купаєш курку?

(Ні, тут не помилка. Саме «купаєш», а не «купуєш».)

– Правильне запитання, – підіймає пальця Григорович. – Зараз дам тобі правильну відповідь.

«А чому раптом про курку?» – запитаєте ви. Це правильне запитання. Зараз дам вам правильну відповідь.

З куркою було таке.

Ми навесні якось запросили Григоровича до себе, але Григорович сказав, що він не може нікуди їхати, бо повинен купати курку. Не купувати, а купати. Ми одразу ж знайшли привід приїхати до Григоровича додому, щоби подивитись, як він це робить. І головне, дізнатися, навіщо, з якою метою. І як до цього ставиться сама курка. Тобто щоби ставити правильні запитання, на які Григорович може дати правильні відповіді.

Цю курку Григорович назвав курка Кишинів. Григорович, аби не плутатись і не напружувати занадто пам’ять, узагалі називає всіх своїх домашніх тварин або назвами міст, звідки, наприклад, привіз курчат, поросят чи іще когось, або прізвищами та іменами своїх підлеглих і співробітників. У нього, наприклад, є курка Дзимбалюк, курка Таранда, курка Бровари, півень Зіна Іванівна, на честь Зіни Іванівни, завскладом, корова Москва-товарна і свиня Теребовля Тернопільської області. А котика свого Григорович як виняток назвав Кіркоровим Філіппом. Ну просто дуже схожий – чорний, патлатий, задирикуватий, верещить. І нервова система нестабільна.

Григорович, хто не знає, старшина на заставі. А застава на кордоні. І господарство Григорович тримає для того, щоб підгодовувати яйцями, молоком та м’ясом цих задохликів, як він називає новобранців, – поголених, розгублених, переляканих і завжди голодних.

Одне слово, ми приїхали на заставу дивитися на водні процедури курки Кишинів.

По-перше, навіщо.

Всі кури як кури – І Дзимбалюк, і Бровари, й інші курочки: несуть яйця, доповідають по формі і гуляти, а Кишинів, як пояснив Григорович, понадилася ховати знесені яйця і гратися з ними в дочки-матері. Тобто всідалася на них, примовляючи:

– Ціп-ціп-ціп, мої курчатка, ціп-ціп-ціп, мої малятка, мої жовтенькі комочки, мої дочки і синочки.

І хитра ж яка – тихцем знесе яєчко, сяде і сидить, горда та набундючена. Ну тобто вся така з розпушеним пір’ям.

Ось Григоровичу й підказали: щоб вона яйця не ховала, щоб на них не сідала, треба її, цю курку, у воду занурювати.

По-друге, як.

Це легко. Дружина Григоровича Ліза скаржиться всім, що Григорович геть з глузду з’їхав і на руках носить всю свою худобу. Виявилося, що правда – буквально на руках їх носить. Отож Григорович обережно брав курку Кишинів, ніс її через велике подвір’я якнайближче до криниці й занурював у діжку зі свіжою, щойно набраною водою. І так