Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Семенюк… лично я бы тебя одаривать не стал, — провадив далі Кашин. — Потому как считаю оказанную тобой товарищу Клеверову услугу нормальным и закономерным поступком гражданина советской Украины, уважительно относящегося к представителям советской власти. Но раз воля товарища Клеверова была таковой, я перечить ему не стал. Забирай все это и иди домой. И не заставляй меня повторять тебе дважды.

Василь згорнув усе, подякував коменданту. Йшов дорогою, тішився. Чоботи його старі уже давно на ладан дихали, та й дружина зрадіє обнові.

Про той випадок із яловими чоботами та відрізами матерії у дарунок від якогось чоловіка, що постукав до хати їхнього діда Василя у громовицю, заночував, а потім попросив відвести до волочиської комендатури, розповідатимуть потім навіть Семенюкові пра-пра-правнуки. Про те, що подорожній був спецагентом УНР, Василь із дружиною ніколи не розповідали: радянське лихоліття навчило їх тримати язики за зубами.

З турецького мосту Шведову хату було видно як на долоні. Ледь проминули фортецю — Марко побачив її: виднілася із зелені саду, першою вітаючи його у рідному місті. Вишні, сливи й абрикоси у садку, звісно, уже відцвіли. Певно, якщо нові господарі доглядають за квітниками, то на подвір’ї зараз буяють рожеві і білі півонії… Чи у доброму вона стані, здалеку було розгледіти складно. Але хотілося уявити її, побачити зблизька, торкнутися стін, посидіти на лавочці у садку, як у дитинстві.

Ледве продихнув клубок, що раптом підкотився до горла. Все-таки він сентиментальний, хоч і повсякчас намагався викорінити із себе цю зайву для його роботи рису — його незнищенне слабке місце. Певно, то у нього від матері. Та й батько був завжди людяним і м’якосердим, хоч і намагався те приховати за показною суворістю…

Може, якось потім він обере слушну мить і навідається на Польські фільварки, аби хоч мигцем… аби хоч мигцем подивитися на рідну хату.

— Остановитесь, — попрохав російською водія. — Дальше я пешком пойду. При такой чудесной погоде автомобилем передвигаться по Каменцу — преступление. Товарищу Кашину еще раз передайте мою благодарность.

Роззирнувся… Кам’янцю милий! Як же довго він не бачив його!

Скелі жовтилися ауринією — вже й забув цю сонячну окрасу сірого подільського каміння. Внизу, по обидва боки турецького мосту, розливалася буйна зелень садків, спокійно плинув повноводий Смотрич, оминаючи Польські та Руські фільварки…

Вгамувавши внутрішній сердечний щем, Марко зупинився.

Що, одразу отак, у саме лігво? Чи, може… поки він тут ще не роз’явився нікому, спробувати навідатися… до Кренцеля? Будь-яке цивільне сполучення з територією Польщі за радянської влади припинилося, тож не дивно, що їхній зв’язок обірвався. Якщо Кренцель живий-здоровий, то він — перша надійна людина з ким можна мати справи у цьому місті.

На кожному кроці Марка супроводжували спогади — привиди з його минулого… За дев’ять років Шведової відсутності Старе місто ще не встигло особливо змінитися, хіба що на колишніх будівлях міністерств та відомств УНР, де майоріли жовто-сині стяги, тепер розвівалися радянські прапори та лозунги, писані білим по червоному…

Ратуша облущена, не в найкращому стані. Раніше, за царя, ніколи до такого не допускали. Ще до Великодня її підбілювали, підфарбовували, перевіряли годинники на вежі… Але навіщо советам завдавати собі клопоту з тими марафетами, якщо полущені стіни можна загорнути у шмат червоної тканини і написати «Вся власть советам!».

Усе це незвично різало очі, бо коли Швед востаннє бачив Кам’янець, той був українською столицею, був українським. А зараз… Марко не відчував навіть тієї примарної ілюзії спокою, яка витала над містом дев’ять років тому.

На Новопланівському його зупинив патруль. Старший козирнув пред’явити документи. Тільки-но прочитав, хто такий Валеріан Клєвєров, — згорнув усе, знову козирнув і, трохи затинаючись від несподіванки, що натрапив на такого видатного чоловіка, став пояснювати, де у Кам’янці знаходиться ДПУ Далі вже й ні про що питати не став. Тільки поцікавився, чи не потрібен товаришу Клєвєрову супровід.

— Ні, ні, маю намір пройтися пішки… — відповів Марко. Пішки йому було якраз у зовсім в інший бік, у бік лікарні.

Марко рушив туди знайомою дорогою, через парк, вгору, аж до колишнього театру. Ноги самі, ніби навмисне, повели знайомими місцями. Думав, у душі не залишилося і сліду про той час, усе перетліло. Аж ні. Спокійно було тільки у Стамбулі. А тут, відколи перейшов той клятий міст на Волочиськ, хтось ніби перекручував усе у зворотному напрямку…

За якийсь час був уже біля моргу. За хвилину вже знатиме про Кренцеля напевне. Рушив знайомим напівтемним коридором, вслухаючись у відлуння своїх же кроків. Біля секційної зали зупинився. Вперше тут побував, коли Кренцель проводив розтин Анни Головацької. Тоді і познайомився із ним. Ну а потім… забирав тіло Белли й ховав разом із ним на міському кладовищі, там, де було відділене місце для його родини…

Ну що ж, настала мить істини.

Прочинив двері і завмер на порозі. Запах хлороформу так само витав у повітрі; над порожнім секційним столом схилився худорлявий чоловік у білому медичному халаті. Він розкладав по лотках патанатомічні інструменти, зосереджено перевіряв їх, повертаючи на світлі, чи достатньо нагострені скальпелі та всілякі тоненькі свердла й різачки.

— Кренцель?

Чоловік підняв голову.

Марко упізнав його тільки по обличчю. Ті ж самі кумедні окуляри і зосереджений погляд, тільки схуд чомусь неймовірно.

Патологоанатом пильно подивився на Шведа, поправив на носі окуляри.

— Так, я Кренцель, — проказав повільно. — Перепрошую… Ми знайомі, юначе?

— Я ж Марко… Марко Швед! Пам’ятаєте мене?

На обличчі у Кренцеля відобразився подив, а потім воно враз проясніло:

— Боже мій… Марку! То це ти… Господи… А я вже й не сподівався, що колись побачимося, синку.

— Так!

Кренцель умить полишив свої інструменти, підійшов до Шведа, вдивляючись у його обличчя.

— Справді, ти! Оце так несподіванка!

Хотів було обійняти Марка, але відступив на крок назад.