Гі де Мопассан - Твори. Том 1

я, — казав він, — стоїмо тут на чолі громади: ми повинні керувати всіма і завжди давати приклад для наслідування. Щоб мати владу та пошану, нам треба об’єднати наші зусилля. Коли церква та замок простягнуть одне одному руки, халупи боятимуться нас і залишаться покірними.

Релігія Жанни була вся в почутті: в ній жила та мрійна віра, яка особливо властива жінкам; і якщо вона й виконувала майже всі церковні обряди, то швидше за звйчкою, що залишилась від монастиря, бо критична філософія барона давно вже зруйнувала її релігійні вірування.

Абат Піко задовольнявся тим малим, що вона могла йому дати, і ніколи не дорікав їй за те. Але його наступник, не побачивши її в церкві минулої неділі, прибіг до неї, стривожений і суворий.

Вона не хотіла поривати з представником церкви і, щоб догодити йому, дала обіцянку, вирішивши для себе, що досить буде показати свою старанність перші тижні.

Але потроху звикла ходити до церкви і підпала під вплив цього худорлявого абата, такого чесного і владного. Як містик, він подобався їй своєю езкальгацією та запалом. Він доторкнувся до тієї поетичної релігійної струни, що є в душі кожної жінки. Його невблаганна суворість, зневага до всіх світських та тілесних насолод, огида до людських турбот, любов до ЇЗога, юнацька недосвідченність і відлюдність, сувора мова, непохитна воля — все це давало Жанні уявлення про те, якими повинні бути мученики; і вона, розчарована страдниця, відчула себе захопленою фанатизмом цієї дитини — слуги неба.

Він вів її до Христа-втішителя, показуючи їй, як заспокоюють всі людські страждання благочестиві радощі релігії. І вона покірно надала на коліна в сповідальні, почуваючи себе такою маленькою і слабкою перед цим абатом, що мав на вигляд не більше п’ятнадцяти років.

Але незабаром його зненавиділо все село.

Невблаганно суворий до самого себе, він і до інших виявляв непримиренну нетерпимість. Особливо ж дратувало і обурювало його кохання. В своїх проповідях він говорив про нього з запалом, в різких виразах, кидаючи, за церковним звичаєм, в цю юрбу простих селян громові тиради проти хтивості. І при цьому аж тремтів від люті і тупотів ногами, вражений тими картинами, які він уявляв собі в своєму обуренні.

Парубки та дівчата нишком переглядались між собою а діди, що завжди любили пожартувати на ці теми, вертаючись додому після служби божої разом із сином у синій блузі і жінкою в чорній накидці, засуджували нетерпимість маленького кюре. І вся парафія була в замішанні

Пошепки переказували одне одному про його суворість на сповідях і суворі покути, які він накладав на парафіян А з приводу того, що він на сповіді не хотів прощати гріхів дівчатам, які загубили свого вінка, з нього почали глузувати. Всі сміялися, коли після святкової обідні молодь залишалася на лавках замість того, щоб іти причащатися разом з усіма.

Незабаром абат почав стежити за закоханими, щоб стати на перешкоді їхнім побаченням, наче сторож, що чату* на браконьєрів. Він виганяв їх місячними вечорами з ярків, з-за клунь, з густих морських очеретів, що росли пс схилах.

Якось помітив таку пару, що не розійшлася, коли він наблизився. Обнявшись і цілуючись, вони йшли ярком, де було повно каміння.

— Гей, ви там, мужва, перестанете чи ні? — крикнув абат.

— Займайтесь своїми справами, пане кюре, а до наших вам зась, — обернувшись, відповів парубок.

Тоді абат набрав каміння й почав кидати на них, яв кидають на собак.

Парубок і дівчина зі сміхом утекли, а наступної неділі кюре оголосив перед повною церквою їхні імена.

Усі сільські парубки перестали ходити до церкви.

Щочетверга кюре обідав у замку і часто заходив ще й на тижні поговорити зі своєю духовною дочкою. Вона запалювалась разом з ним, коли вони розмовляли на абстрактні теми, перебираючи увесь стародавній складний арсенал богословських дискусій.

Вони прогулювались удвох уздовж великої матусиної алеї, розмовляючи про Христа, апостолів, Богородицю та святих отців церкви, начебто це були їхні знайомі. Іноді вони спинялись, щоб поставити якесь глибокодумне питання, що заглиблювало їх у містицизм, вона — плутаючись у поетичних просторікуваннях, які, наче ракети, здіймались до неба, він — більш розважливий, аргументуючи, мов справжній маньяк, що математично виводить квадратуру круга.

Щодо Жюльєна, то він ставився до нового кюре з великою повагою, весь час повторюючи:

— Він мені до вподоби, цей абат, він не йде на угоди.

І він з власної волі сповідався і причащався, щоб подати добрий приклад.

Він тепер майже щодня бував у Фурвілів, полював з чоловіком, який не міг уже обходитись без нього, їздив верхи з графинею, незважаючи на дощі та негоду.

— Вони зовсім схибнулись на верховій їзді,— казав граф, — але це корисно для здоров’я моєї дружини.

Барон повернувся в середині листопада. Він змінився, постарів, змарнів, охоплений нерозважною тугою, що ввійшла в його душу. Любов, що він почував до дочки, здавалося, зміцніла ще більше, начебто кілька місяців сумної самотності розпалили в ньому потребу прив’язаності, довір’я, ніжності.

Жанна приховала від нього і свої нові думки, і своє зближення з абатом Толбіаком, і свій релігійний запал; але тільки-но він уперше побачив абата, як відчув до нього непереможну неприязнь.

І коли ввечері молода жінка запитала батька:

— Ну, як тобі сподобався абат?

Він відповів:

— Цей тип? То інквізитор. Він має бути дуже небезпечний.

Коли ж він дізнався від селян, з якими був у дружніх стосунках, про всю суворість молодого священика, про його утиски і невідступні переслідування того, що було натуральним законом і природною потребою, — його серце переповнилось ненавистю.

Щодо нього, то він належав до того типу старих, прихильних до природи філософів, що розчулювались, коли бачили парування тварин, що поклонялись якомусь пантеїстичному Богові і обурювалися проти католицького уявлення про Бога, що мав нібито міщанські прагнення, єзуїтський гнів і деспотичну мстивість; цей Бог принижував в його очах фатальне, безкрає, всесильне творіння, яке втілювало в собі життя, світ, землю, думку, рослину, скелю, людину, повітря, тварину, зорю, Бога, комаху; все це творило, бо само було творінням, могутніше, ніж воля, ширше, ніж розум; воно творило без мети, без причини, без краю, всі різноманітні форми у безмежному просторі, згідно з волею випадку та близькістю сонць, що огрівали світи.

Ця творча сила мала в собі всі зародки; думка, життя розвивалися в ній, наче квітки й плоди на деревах. І тому відтворення подібних до себе було для барона великим загальним законом, якимось священним, божественним, гідним пошани актом, що виконував таємну і постійну волю Всюдисущої Істоти.