Стефані Маєр - Сутінки

Майку, але ти не мусиш, тож дивись, — засоромлено скривилась я.

— Не хвилюйся, я не потраплю під удар, — вишкірився він. Як інколи легко любити Майка!

Звісно, без ускладнень не обійшлося. Я незрозумілим чином примудрилася під час однієї подачі вдарити себе ракеткою по голові й сильно заїхати по плечу Майку. Решту уроку я провела у задньому кутку корту, не ризикуючи виймати ракетку з-за спини. Незважаючи на перешкоду у вигляді моєї персони, Майк виявився непоганим тенісистом, самотужки здобувши перемогу у трьох сетах із чотирьох. Тому коли нарешті тренер свистком сповістив про закінчення уроку, я отримала незаслужену п’ятірку.

— Ну, — сказав він, коли ми залишали корт.

— Що ну?

— Ви з Калленом разом, так? — задерикувато запитав він. Нещодавня прихильність миттю розтанула як дим.

— Не пхай носа у чужі справи, Майку, — попередила я, про себе кленучи Джесику включно до сьомого коліна.

— Мені це не подобається, — пробурмотів Майк, наче й не він.

— Твоя думка нікого не цікавить, — відрізала я.

— Він дивиться так, ніби… хоче тебе з’їсти, — вів далі він, не звертаючи уваги на мої слова.

Зусиллям волі я подавила істеричний сміх, що збирався от-от голосно вибухнути, та маленьке капосне хихотіння зуміло злетіти з вуст. Майк витріщився на мене, я помахала рукою і змилася до роздягальні.

Я швидко перевдяглася, всередині все не просто співало — виводило арії. Суперечка з Майком одразу стерлася з пам’яті. Цікаво, Едвард чекатиме на мене, чи варто піти до машини? Що коли там сидітимуть його родичі? Мене накрила хвиля непідробного жаху. Каллени знають, що мені все відомо? Чи варто зізнаватися, що мені відомо, що вони знають, що мені відомо, чи ні?

На момент виходу зі спортзалу я твердо вирішила йти додому пішки, навіть не дивитись у бік стоянки. Та побоювання виявилися безпідставними. Едвард чекав на мене, граційно прихилившись до стіни. Обличчя, від якого перехоплювало подих, наразі було спокійним. Наблизившись до нього, я відчула особливе полегшення.

— Привіт! — видихнула я, широко всміхаючись.

— Привіт! — відповіла божественна усмішка. — Як фізкультура?

Моє обличчя ледь спохмурніло.

— Чудово, — збрехала я.

— Невже? — засумнівався він. Перебіг очима на щось за моїм плечем, примружився. Я подивилася назад, щоб побачити Майкову спину. Він чимчикував оддалік.

— Що таке? — наполягла я.

Едвардові очі ковзнули назад на мене, не втративши напруженого виразу.

— Ньютон починає мене діставати.

— Тільки не кажи, що знову підслуховував! — запанікувала я. Гарний гумор випарувався миттєво, як і з’явився.

— Як голова? — невинно поцікавився він.

— Ти неможливий! — розвернулась я і попростувала у напрямку стоянки, хоча на той момент не виключала, що додому йтиму пішки.

Він легко мене наздогнав.

— Це ти згадала, що я ніколи не бачив тебе на фізкультурі. Мені стало цікаво.

Не схоже, щоб він розкаювався у скоєному; я проігнорувала його.

До авта ми йшли мовчки. З мого боку мовчання пашіло люттю і збентеженням. Довелося зупинитися за кілька кроків від машини — її оточував натовп учнів, самих хлопців. Потім я зрозуміла, що вони стовбичили не навколо «вольво». Насправді центром живого кола, яке, безперечно, мордувала пристрасна заздрість, була червона, з відкидним верхом автівка Розалії. Жоден із хлопців не відірвав очей від об’єкта захоплення, коли Едвард прослизнув між ними, щоб відчинити двері. Я похапцем впала на пасажирське сидіння. Звісно, ніхто не помітив мене.

— Претензійно, — пробурмотів він.

— Що за марка? — запитала я.

— М3.

— Я не передплачую «За кермом». Скажи по-людськи.

— BMW, — він закотив очі, намагаючись здати назад, не переїхавши автолюбителів.

Я кивнула. Чула-чула про таку тачку.

— Ти ще гніваєшся? — поцікавився він, обережно маневруючи до виїзду.

— Звичайно! Він зітхнув.

— Пробачиш мені, якщо я вибачуся?

— Можливо… коли ти щиро визнаєш свою неправоту. І пообіцяєш ніколи більше так не робити, — наполягла я.

Раптом його очі пронирливо зблиснули.

— А що коли я визнаю помилку й погоджуся поїхати на твоїй машині у суботу? — вирішив він остаточно мене нокаутувати.

Я подумала та дійшла висновку, що кращої пропозиції годі й чекати.

— Згода, — відповіла я.

— В такому разі вибач, будь ласка, за те, що засмутив тебе, — довгу-довгу хвилину його очі палали щирим розкаянням, згубно впливаючи на моє серцебиття, тоді набули грайливого виразу. — В суботу рано-вранці я буду на твоєму порозі, як вірний васал.

— Угу, Чарлі помітить незрозуміле «вольво» біля двору, і мені не відкрутитися від пояснень.

Едвард поблажливо посміхнувся.

— Я не збираюся приїжджати на машині.

— Як… Він не дав договорити.

— Не хвилюйся. Я буду на місці й обіцяю — жодного авта на вашій під’їзній доріжці.

Що ж, хай так. У мене є нагальніше запитання.

— Зараз уже потім? — багатозначно поцікавилась я. Він насупився.

— Я гадав, що потім — це потім.

Я чекала; на його обличчі застиг увічливий вираз.

Едвард зупинив машину. Я здивовано підвела очі — звичайно, ми під’їхали до будинку Чарлі й припаркувалися за пікапом. Наші поїздки були б ідеальними, якби я хотіла тільки чимшвидше дістатися на місце. Коли я поглянула на Едварда, він пильно дивився на мене оцінювальним поглядом.

— Ти досі хочеш знати, чому не можеш подивитися, як я полюю? — він говорив сумним голосом, та мені здалося, що у глибині очей причаїлися жартівливі бісики.

— Ну, — прояснила я ситуацію, — мене більше зацікавила твоя реакція.

— Я налякав тебе? — він точно був налаштований на жартівливий лад.

— Ні, — збрехала я. Він не купився.

— Вибач, що налякав тебе, — наполіг він із легкою напівусмішкою, потім усі ознаки піддражнювання зникли. — Сама думка про те, що ти будеш там… коли ми полюватимемо… — зціпив він зуби.

— Це так небезпечно?

— Надзвичайно, — відповів він, не розслабляючи щелеп.

— Тому що…?

Він глибоко вдихнув і втупив погляд скрізь лобову шибку на череду густих хмар, що, здавалося, просто фізично тиснули на землю.

— Коли ми полюємо, — неохоче, повільно почав Едвард, — то повністю підкоряємося інстинктам. Мозок майже не керує нашими діями. Нюх особливо загострений. Якщо ти опинишся поблизу, коли я втрачу над собою контроль… — він похитав головою, не відриваючи похмурого погляду від важких хмар.

Я жорстко тримала своє обличчя, очікуючи, що Едвард швидко стрельне очима, щоб оцінити першу мимовільну реакцію. Вираз не зрадив мене.

Наші погляди перехрестилися, тиша затягнулася і… змінилася. Електричні розряди, які я відчула на біології, насичували повітря, поки Едвард безвідривно пронизував мої очі своїми. Лише коли голова пішла обертом, я зрозуміла, що не дихаю. Я сп’яніло хопила ротом ковток повітря, порушуючи тишу, а Едвард заплющив очі.

— Белло, гадаю, тобі час додому, — тихий голос прозвучав різкувато, погляд повернувся до хмар.

Я відчинила двері — арктичний протяг, що ввірвався до машини,