Олена Печорна - Кола на воді

кімнати, проте Анатолію цього вистачає, аби збагнути найголовніше: ВІН. Це знання пронизує блискавично. Раз – і все. Нічого не потрібно запитувати, уточнювати, доводити чи перевіряти, бо є очі – глибокі, оголені, в них пульсує страх і лють одночасно. Здається, від їхнього погляду можна отримати опік. То що сталося тоді? При першій зустрічі? Чому не відчув? Стояв, розмовляв, розпитував, навіть виправдовувався, коли навпроти був убивця його дитини. І одразу ж думка: ЗА ЩО? Має ж бути причина. У всього є причина, по-іншому… Не буває по-іншому.

Озирнувся. Майор стояв поруч, зосереджений, одразу й не збагнеш, що всередині, мабуть, полегкість. Упіймали.

– Коли допит?

– Одразу ж. Тобі не варто. Правда.

– Ні, потрібно. Я хочу сам почути, чому.

З будинку швидко вийшли й пірнули у машину. Не люди – тіні. Анатолій не встиг зорієнтуватись, як автомобіль вже зник у куряві перехрестя, запам’яталися лише руки – за спиною, на них – блиск металу. Затриманий не пручався, йшов швидко, з опущеною головою, якось спокійно. Ще не вірив чи вже був упевнений, що минеться? У таких все минає, прослизає, як крізь пальці пісок, і не залишається й сліду. Петро важко дивився вслід, мабуть, остерігався того ж самого, зате місто вже вибухало новиною, несло її, стукало у двері, зойкало і зітхало, молилося, кляло, шаленіло. Звільнене від Звіра, воно перетворювалося на вулик, у якому після затяжних дощів раптово прокинулись геть усі бджоли.

– Затримали!

– Невже?

– Нарешті.

– Справді він?

– Убивця!

Анатолій повертався додому, ледь пересуваючи ноги, зупинявся. Дорога сьогодні здавалась безкінечною, такою довгою-довгою, немов на інший кінець світу треба дійти босоніж по розпеченому залізу. Курява стелилась до ніг, чіплялась за одяг, в’їдалась у нього, наповнювала собою світ і думки, а по всьому місту люди спонтанно збирались у групи скрізь: біля магазинів, установ, кіосків і дитячих майданчиків, а то й просто посеред вулиць, – збуджені, розтривожені і… щасливі? Хоча ні. То не могло бути щастям, щось інше. Тоді що? Адже усі, кожен у цьому натовпі душ шепотів, як заклинання: «Нарешті». Анатолій чув той шепіт, вбирав його – шкірою, ловив погляди, нанизував їх на нитку свідомості, аби знову і знову повторити: сталось, не сон. Тоді чому так страшно?

Страшно нарешті дійти до дому й лишитися у ньому – самотнім. Бо тоді… може здатися, що впійманий Звір – усього лише вибрик виснаженої свідомості. Серед людей і їхнього перешіптування простіше, а опиняєшся на самоті – і впевненість розтікається, породжуючи страх. Дивно. Напевно, потрібен час. Навіть для того, аби повірити, потрібен. Та він звикне, раніше чи згодом, звичайно, краще раніше, втім… Надто довго шукав Звіра, встиг врости у ці пошуки мозком й кістками, саме вони надавали серцебиттю бодай якогось сенсу. А що тепер? Скінчилось. Убивця в клітці, сонце не згасло, час біжить – так само впевнено, бо приречений бігти, люди полегшено видихають, діти всміхаються, місто живе. А відчуття, що у клітці – він, з пусткою в грудях, діркою, що росте, засмоктує і кривавить. І чим заповнити її?

Дійшов до двору. Таки дійшов. Спинився, дивився на вікна, якісь… сиротливі… до плачу. Дивно. Оксанка не жила тут ніколи, бувала рідко, час від часу, і завжди ненадовго, то звідки ця пустка? Нехай всередині пустка, але щоб там… Це куди не піди – скрізь. Ні. Є ж озеро. Біля нього все інакше, навіть зараз, коли Оксанка, здається, пішла остаточно, там вона є. І вранці була. Він пішов туди одразу ж, як дізнався. Вогонь шматував зсередини, випікав, гнав і збивав з ніг. Анатолій біг до води, боявся не встигнути, запізнитись… навічно, але вона БУЛА. Примарна? Нехай. Іншої не буде, але і з такою можна побути поруч: заплющити очі, завмерти, розчинитись у таїнстві й відчути… дотик:

– Татку…

Очі, посмішка, веснянки на носі, тоненькі долоньки.

– Ти поруч?

– Я скрізь, я у тобі.

– Я нарешті дізнався, хто твій убивця.

Тиша. Дзвінка. Біжить повітрям й зникає у гущавині дерев.

– Доню!

Зірвався з місця, кинувся за дзвоном, а упіймав вже іншу – суцільну – тишу. Не потрібен донечці убивця. Щоб більше не вбивав – потрібно, а вбивця – ні. Дивно, адже весь цей час він думав, що шукає Звіра заради неї, її спокою, а виявилося – лишень для себе.

З воріт назустріч вибіг Бой, ліг до ніг і чомусь затулив голову лапами. Анатолій здивувався:

– Ховаєшся? Від себе не сховатись, братику. Правда все одно наздожене. Хороший пес.

Нашорошив вуха, лизнув долоню, а потім підірвався й щодуху побіг до будинку – зустрічати господаря. Віталій посміхався, як завжди. Не вміє – не посміхатись назустріч.

– Доброго дня.

– Здрастуй. Все гаразд?

Теплі очі у відповідь.

– Ви вже знаєте?

– Так.

– Горицвіт! Хто б міг подумати?! Серйозна ж ніби людина, спортсмен, тренер, з такої сім’ї впливової – і щоб убивця?

– Монстри бувають скрізь, Віталію. Там – їх навіть більше.

– Так. Знаю-знаю, гроші, влада псують людину, але ж він здається абсолютно нормальним. Якби божевільний, а то… Навіщо дітей? Навіщо топити?

– Якби знаття…

Віталій отямився:

– Вибачте, не подумав і ляскаю язиком. Справді, вибачте.

Анатолій кволо махнув рукою й наштовхнувся поглядом на знайомий автомобіль білого кольору. Костик. Як завжди, респектабельно і зовсім не практично, але такий він вже є, до речі, в усьому. Жінки і ті – лише блондинки, у прямому й переносному значеннях.

– У нас гості?

Парубок чомусь знітився:

– Гості…

Ця реакція видалась дивною. Віталій до всіх ставився привітно, такий собі добрий велетень з казки, а тут раптом:

– Щось не так?

Перевалився з ноги на ногу, вагався – говорити чи ні, але таки застеріг:

– Обережніше б ви з ним.

– Це ти про що? Костя – мій компаньйон і друг давній. До речі, тебе сюди влаштував.

Віталій почервонів. Навіть смішно. Парубок під два метри, міцний, а шаріється, немов дитина. Бой, очевидно відчувши стан господаря, примчав до ніг і тицьнувся мордою у долоню, мовляв, я з тобою. Вірний пес. Пригадалось щеня, яке придбав для Лілі, отієї виснаженої дівчини з лікарні, хоча… Віка раділа йому не менше. Обидві раділи. Пригадав, посміхнувся, а Віталій, помітивши посмішку, заспокоївся:

– Я можу помилятися… І якщо відверто, то дуже хочу, щоб так воно і було. Та ви й не сваріться дуже, бо я… хотів… попередити, правду сказати в обличчя. Якби мені у свій час хтось наважився розповісти, то… помилок би не наробив, а так…

– Ти про що?

Посмішка сповзла, злетіла, як невагома пелюстка за