Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Розділ XXII

Всі повалили до будинку Шерборна з криком і вигуками, наче індіанці, й збили б із ніг і затоптали кожного, хто наважився б перепинити їм шлях. Хлопчаки з вереском бігли попереду; з усіх вікон висовувалися жіночі голови; на всіх деревах сиділи негренята; з-за парканів визирали дівчата і юнаки, а щойно натовп наближався, вони кидалися навтьоки, куди бачили. Багато дівчат і жінок плакали і тремтіли, перелякавшись ледь не до смерті.

Натовп збився докупи перед парканом Шерборна, і гомін стояв такий, що й себе самого не було чути. Двір Шерборна був невеличкий, футів зо двадцять. Хтось вигукнув:

— Ламайте паркан! Ламайте паркан!

Щось заскрипіло, затріщало, грюкнуло, паркан упав під натиском рук, і передні ряди натовпу рушили у двір.

Тут Шерборн із двостволкою в руках вийшов на дах маленької веранди й спинився, не кажучи ні слова, спокійний, упевнений. Галас стих, і натовп відкотився назад.

Шерборн і далі мовчав — стояв і дивився вниз. Тиша була дуже неприємна, якась моторошна. Чоловік, якого збиралися лінчувати, обвів натовп поглядом, і кожен, на кому цей погляд зупинявся, злякано відводив очі — ніхто не міг його витримати, хоч як старався. Тоді Шерборн засміявся, тільки не весело, а так, що чути цей сміх було неприємно, наче їсти хліб із піском.

Потім він сказав дуже спокійно і повільно:

— Невже ви дійсно подумали, що зможете когось лінчувати? Це ж просто курям на сміх. Як вам тільки в голови таке забрело, що вам стане духу лінчувати чоловіка? Може, тому, що вам вистачає хоробрості виваляти в пір’ї якогось заїжджого волоцюгу, ви почали думати, ніби зможете напасти на чоловіка? Та справжній чоловік не злякається і десяти тисяч таких, як ви, — доки надворі світло і ви не ховаєтеся в нього за спиною.

Хіба ж я вас не знаю? Добре знаю, як свої п’ять пальців. Я народився та виріс на Півдні, жив на Півночі, того середню людину знаю назубок. Середня людина — це завжди боягуз. На Півночі він дозволяє кожному потурати собою, а тоді йде додому й молиться Богу, щоб той послав йому терпіння. На Півдні одна людина, без жодної допомоги, здатна зупинити серед білого дня диліжанс, забитий пасажирами, і пограбувати його. Ваші газети дуже часто називали вас хоробрими, того ви вважаєте себе найсміливішими у світі, — а насправді ви звичайнісінькі боягузи. Чому ваші судді не вішають убивць? Бо бояться, щоб приятелі засудженого не вистрелили їм у спину, — таке дійсно буває. Ось чого вони завжди виправдовують убивцю; і тоді справжній чоловік виходить уночі за підтримки сотні боягузів у масках і лінчує негідника. Ваша помилка в тому, що ви не прихопили з собою справжнього чоловіка, — це одна помилка, а друга та, що ви прийшли вдень і без масок. Ви привели із собою напівчоловіка — ось він, Бак Гаркнес, і якби він вас не підбивав, то ви б погаласували і розбрелися.

Вам не хотілося йти. Середня людина не любить клопотів та небезпеки. Це ви не любите клопотів та небезпеки. Але якщо якийсь напівчоловік на кшталт Бака Гаркнеса вигукне: «Лінчувати! Лінчувати його!» — тоді ви боїтеся відступити, боїтеся, що вас можуть назвати боягузами, того здіймаєте виття, чіпляєтесь за поли цього напівчоловіка і біснуватим натовпом біжите сюди, клянучись, що здійсните великі подвиги.

Найжалюгідніше, що тільки можна знайти на світі, — це натовп; ось і армія — натовп: ідуть у бій не тому, що в них спалахнула хоробрість, — їм додає духу усвідомлення того, що їх багато і ними командують. Але натовп без справжнього чоловіка попереду і яйця виїденого не вартий. Тепер вам лишається лише, підібгавши хвіст, чкурнути додому й забитися в куток. Якщо буде справжнє лінчування, то воно відбудеться вночі, як це водиться на Півдні; натовп прийде в масках і матиме з собою чоловіка. А тепер ідіть геть і забирайте вашого напівчоловіка.

По цих словах Шерборн підняв двостволку і звів курок.

Натовп одразу відкотився і всі кинулись врозтіч, хто куди, і Бак Гаркнес теж поплентався за іншими, до того ж вигляд у нього був досить жалюгідний. Я міг би там лишилися, але мені не хотілось.

Я пішов до цирку й тинявся там по задвірках, а коли наблизився сторож, то взяв та й пірнув собі під брезент. Зі мною була золота монета у двадцять доларів і ще інші гроші, але я вирішив їх поберегти. Хтозна як буде: гроші завжди можуть знадобитися так далеко від дому, та ще й серед чужих людей. Завбачливість не завадить. Я не проти того, щоб витрачати гроші на цирк, але тільки коли не виходить сходити задурно.

Цирк був — те, що треба. Навдивовижу було дивитися, коли всі артисти виїхали на конях, пара за парою, джентльмени і пані поряд. Чоловіки всі в кальсонах та нижніх сорочках, без чобіт і без шпор, взявшись у боки дуже легко й невимушено, — а було їх десь два десятки. Пані та панночки всі писані красуні, справжнісінькі королеви, і на них дорогі сукні, зверху донизу всипані діамантами, — певно, кожне коштувало не менше, як мільйон. Кожне око тішилось, а мені то й взагалі ніколи нічого красивішого бачити не доводилось. А тоді вони заскочили на сідла, випросталися на весь зріст і проїхали вервечкою довкола арени, тихо й плавно похитуючись; і всі чоловіки, що сягали головами ледь не до стелі, здавалися неймовірно високими, спритними і струнками; а у жінок сукні шурхотіли та коливалися легко, наче пелюстки троянди, і кожна пані скидалася на яскраву парасольку.

А потім коні помчали навколо арени все швидше та швидше, і артисти танцювали на сідлах дуже спритно: то одна нога в повітрі, то друга; а розпорядник походжав посередині, довкруги жердини, ляскаючи батогом і вигукуючи: «Гіп! Гіп!» — а клоун за його спиною жартував і кривлявся. Після цього всі кинули повіддя, пані сперлися пальчиками у боки, чоловіки схрестили руки на грудях, а коні під ними гарцювали і ставали на коліна. А тоді вони всі як один зіскочили на пісок, схилилися в глибокому поклоні й утекли за куліси, а публіка плескала в долоні, кричала, шаленіла так, що не передати.

Ось так до самого кінця вистави артисти показували різні дивовижні штуки, а клоун увесь час так смішив, що публіка ледве жива лишилася. Що йому розпорядник не скаже, той за словом до кишені