Роман Іванович Іваничук - Торговиця

ви знаєте, що від Волги наступає червона орда, та невже ми знову вибиратимемо менше лихо? Але ж воно не менше, в цьому ми мали нагоду давно переконатися».

Отець Чемеринський вивільнив зап’ястя з долоні професора, й холодок тінню наплив на його обличчя.

«Догадуюся, куди ви хилите, добродію... Німці аж тепер спам’яталися, що всує зігнорували нас під час свого наступу. Та не варто з цієї причини печалуватися: шваби, як і совєти, мали однакові наміри — зробити з нас покірних рабів. Тому іншого виходу не маємо, як ставати супроти обидвох потуг. А в нас теж сила чимала: не змогли ж німаки вступити в дерманські ліси, де тримає владу Українська повстанська армія».

«Ту владу незабаром розчавлять як не одні, то другі... А коли ми погодимося на формування національної дивізії, то на час Третьої світової війни, що неминуче спалахне між нинішніми союзниками, ми матимемо вишколене військо. Цю істину збагнули вже у Литві, Латвії й навіть Голландії».

«І таким чином покажемося світові подлими колаборантами!» — заярився Чемеринський.

«Газети повідомили, що до Міста має прибути сам губернатор Франк. І не ми в нього, а він у нас проситиме допомоги!»

«І ми станемо під чужі прапори?!»

«Ми вийдемо під своїми знаменами, отче, як це було у чотирнадцятому році».

«Повторів у політиці не буває, пане професоре. Нас просто кинуть на гарматне м’ясо...»

«Але хтось таки залишиться при зброї. А партизанка національною армією ніколи не стане: її бояться ті й ті і тому знищать».

«Пане професоре, — підвівся отець. — Я вас шаную, проте скажу відверто: після смерті Олени й Михайла Теліг йти разом з німцями — то зрада! Ви питали мене, що думаю чинити я... Прелат Русин дає мені парохію в Уторопах. Партизанам знадобиться духівник».

Попрощалися приязно. Пані Оксана під час розмови мовчала, а коли отець нахилився до її руки, промовила:

«Кожен з нас готовий віддати життя за Україну. А чия кров принесе більше користі, покаже час...»

Розійшлися, й кожен відчув, як поміж ними провіявся холоднуватий протяг.

...На початку травня 1943 року, коли совєтська армія займала Лівобережжя, відтісняючи німців до Києва, галицьку молодь охопила мілітарна гарячка. У воєводських і повітових містах до Народних домів примаршировували колони найдобірніших юнаків із стрілецькими піснями й синьо–жовтими кокардами на лацканах; вони тіснилися до столиків, за якими сиділи відпоручники голови Українського центрального комітету Володимира Кубійовича, котрий погодився на пропозицію німецького командування створити стрілецьку дивізію «Галичина», й зголошувалися добровольцями до українського військового утворення.

Були то переважно сільські хлопці, які два роки тому, після проголошення у Львові незалежної Української держави, марширували сільськими вулицями й толоками, марно сподіваючись, що їх обмундирують і озброять — таких привілеїв дочекалися аж тепер, коли надій на крах Совєтського Союзу ставало щораз то менше. Проте голуба мрія, що нове українське стрілецтво вирішить долю війни на користь України, запаморочувала молоді голови, й хлопці, вірні патріотичному обов’язку, вписували свої прізвища у листи смерті.

До Міста прибув генеральний губернатор Франк. Перед парадним входом театру поставили трибуну для промовця, а в гімнастичній залі гімназії проводив для учнів старших класів реколекцію прелат Русин.

Після молитви директор гімназії Томащук наказав учням заховати синьо–жовті прапорці, якими вони вимахували над головами, вигукуючи «Слава Україні!», відщепити з мазепинок тризубці, оскільки майбутня дивізія матиме іншу символіку; директор застеріг, щоб гімназисти не кидали квітів під ноги губернаторові й не викрикували патріотичних гасел, коли він промовлятиме.

Молодь заповнила ущерть передтеатральний майдан і, підсміюючись, слухала запевнення губернатора про неминучу перемогу Німеччини у Другій світовій війні; губернатор Франк був набундючений і самовпевнений, й цієї миті нікому не могла прийти до голови думка, що за два роки він повисне на шибениці; гімназисти принишкли, вражені не так промовою Франка, як видивом чужої для українців символіки, що пишалася на фронтоні театру: на синьому полі зіп’явся на задні ноги жовтий лев із роззявленою пащею, а на нього спадали коричневі зиґзаґуваті блискавки СС.

Від того нового знамення, якого не знали ні діди, ні прадіди цих юнаків, готових воювати за Україну — бо ж гинули їхні предки під рідними символами: синьо–жовтими прапорами, тризубами на щитах і церковними фанами з постатями архангела Михаїла з мечем у руці — холодніли гарячі серця добровольців, й до кінця губернаторської промови порідів натовп, ніби сполохався есесівських блискавок.

Після Франка вийшов за трибуну вельми шанований колишній посол до сейму від Міського виборчого округу, хорунжий УГА, побратим Вітовського — Дмитро Паліїв, який вернувся в Галичину з Криниці. Від його мови припинився на майдані розбрід; Паліїв закликав обурених чужою символікою волонтерів позбутися мрійництва й визнавати реалії; мусимо використовувати найменші нагоди для боротьби за Незалежність, ми повинні здавити в собі почуття приниження, як це зробили колись Українські січові стрільці, яких у Стрию примушували присягати на вірність цісареві Францу Йосифу, зате потім вони здобували перемоги на Маківці й Лисоні. Й до нас прийде наш час, та лише тоді, коли триматимемо в руках зброю, хай і чужу...

У відповідь на його промову злетіла над майданом пісня «Гей у лузі червона калина» з бадьорим закликом визволяти братів–українців з московських кайданів...

Франка забрало авто, й стало вільно дихати; гімназисти ринули до театру. На сцену винесли столик і два крісла,

Дмитро Паліїв сів поруч з німецьким офіцером, й до них гусаком потягнулися добровольці.

На балконі, немов заховавшись від очей майбутніх вояків, сиділи поруч Корнель Геродот і Олесь Шамрай.

Не змовляючись, вони вийшли разом із Каштанового провулка, мовчки подалися до центру Міста й звернули до театру минаючи розвалену груду бетону, яка була ще не так давно пам’ятником комуністичному вождеві, — тепер вона, потрощена, лежала в трикутному сквері між двома міськими магістралями.

«Sic transit gloria mundi...»[20] — промовив, кивнувши на розвалину, Геродот, а Олеся змозолила думка: він повинен, а не може цього вчинити, — повісти радникові, що бачив Сальомею, запряжену в шнури й батожену нагайками, коли німці валили кам’яну подобу Сталіна. Таки не зважився: нехай Сальомея залишиться світлим образом у пам’яті мужа, який щоранку виходить на вуличку Реймонта, що крізь проломаний паркан вибігає з гето й тягнеться понад Чорним потоком до вулиці Міцкевича: нею німецькі шуцмани й жидівські орднунгполіцаї гнали обшарпаних знедолених людей до Багінсберга на роботу в каменеломні, й пан Геродот промацував поглядом кожне обличчя, марно дошукуючись серед чорного тлуму постаті Сальомеї... І що сталось би з радником, якби він дізнався про те, що бачив