Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

— Як ти міг убити мою дитинку? — питала вона крізь заґратоване вікно. — Їй же сповнилося тіко десять рочків, і то був її день народження.

— Мем, — відповів Трусдейл, ставши на лаву, щоб мати змогу поглянути зверху на її задерте догори біле обличчя. — Я не вбивав ані вашу дитинку, ані кого-небудь ще.

— Гнилий брехун, — кинула вона та пішла геть.

Майже всі в місті побували на похороні дівчинки. Прийшли скво. Прийшли навіть дві повії, що вели справи в «Щасливчику Чаку». Трусдейл у своїй камері чув співи, коли сидів на помийному відрі в кутку.

Шериф Барклі телеграфував у Форт П’єр, і виїзний суддя врешті-решт прибув. Його щойно призначили на цю посаду, і він був замолодим для неї — денді з довгим білявим волоссям до плечей, як у Дикого Білла Гікока[107]. Звали його Роджер Майзел. У нього були маленькі круглі окуляри, і, хоч він і носив обручку, суддя миттю заробив репутацію донжуана як у «Щасливчику Чаку», так і в «Мамчиному улюбленці».

У місті не було юриста, який би міг виступити на захист Трусдейла, тож Майзел призначив адвокатом Джорджа Ендрюза, власника крамниці, постоялого двору та готелю «Чудесний відпочинок». Ендрюз два роки вчився в бізнес-школі в Омасі. Він сказав, що захищатиме Трусдейла, але тільки якщо містер та місіс Клайн не будуть проти.

— Тоді йдіть і поговоріть з ними, — велів Майзел. Він був у цирульні, сидів, відкинувшись у кріслі перукаря, поки той голив його. — І щоб аж вітер у вухах свистів.

— Що ж, — сказав містер Клайн після того, як Ендрюз виклав йому суть справи. — У мене є питання. Якщо у нього не буде захисника, його все одно можуть повісити?

— Тоді це не буде американським правосуддям, — відповів Джордж Ендрюз. — Ми ще, звісно, не входимо в Сполучені Штати, але ж маємо скоро до них приєднатися.

— Він може викрутитись? — спитала місіс Клайн.

— Ні, мем, — заперечив Ендрюз. — Не уявляю як.

— Тоді виконуйте свій обов’язок, і хай Господь вас благословить, — промовила вона.

Судовий процес тривав один листопадовий ранок і ще півдня. Його проводили в залі міської ради, і того дня за вікном кружляли сніжинки — тонкі, наче весільне мереживо. А сизі хмари, що сунули на місто, віщували ще більшу бурю. Роджер Майзел, що ознайомився зі справою, виступав як у ролі судді, так і в ролі обвинувача.

Чули, як один з присяжних під час перерви казав у «Мамчиному улюбленці»:

— Він, мов банкір, який узяв сам у себе позику, а потім собі ж виплачує відсотки.

Однак претензій не висловив ніхто; жодна жива душа не вважала це поганою ідеєю. Зрештою, це ще й сяка-така, але економія.

Прокурор Майзел викликав десь із півдюжини свідків, а суддя Майзел не оскаржив жодного з поставлених запитань. Містера Клайна розпитували першим, а шериф Барклі свідчив останнім. Історія, що виходила на світ Божий, виявилася дуже простою. Опівдні, у день убивства Ребекки Клайн, відбулося святкування її дня народження з тортом та морозивом. Прийшло кілька друзів. Близько другої, коли діти гралися в «Причепи віслючку хвоста» та «Музичний стільчик», Джим Трусдейл зайшов до «Щасливчика Чака» та замовив склянку віскі. На ньому був ковбойський капелюх. Трусдейл повільно випив віскі, а тоді замовив ще.

Чи знімав він хоч на мить капелюха? Може, вішав на гак за дверима? Цього не пам’ятав ніхто.

— От тільки я не бачив його без нього, — сказав Дейл Джерад, бармен. — Капелюх був частиною його самого. Якби Трусдейл його й зняв, то поклав би на барну стійку біля себе. Він випив другу склянку, а тоді пішов.

— Чи лежав капелюх на барній стійці, коли звинувачений пішов? — спитав Майзел.

— Ні, сер.

— Чи висів він на гаку, коли замикали заклад на ніч?

— Ні, сер.

Десь о третій того дня Ребека Клайн вийшла з дому та попрямувала до південної околиці міста, щоб потрапити в аптеку на головній вулиці. Мама сказала, що вона може купити трохи цукерок на свій іменинний долар, але заборонила ласувати ними, бо дівчинка й так з’їла багато солодкого за день. Коли о п’ятій малої все ще не було, містер Клайн та кілька чоловіків пішли на її пошуки. Дівчинку знайшли на алеї Баркер, між стоянкою диліжансів і «Чудесним відпочинком». Її задушили. Срібний долар зник. Єдине, що побачив вбитий горем батько, коли взяв мертву доньку на руки, — крислатий шкіряний капелюх Трусдейла. Він лежав під подолом вечірньої сукні дівчинки.

Під час обідньої перерви в суді зі стоянки диліжансів, усього за дев’яносто кроків від місця злочину, було чути грюкіт молотка. Це майстрували шибеницю. Роботу виконував найкращий тесля міста, з прізвищем, яке йому чудово пасувало, — містер Джон Гауз[108]. Скоро мав піти густий сніг, і дорога на Форт П’єр стала б непрохідною, може, на тиждень, а може, і на всю зиму. Ніхто не збирався тримати Трусдейла в місцевій каталажці аж до весни. У цьому не було жодної економії.

— Змайструвати шибеницю вельми просто, — казав Гауз роззявам, що прийшли подивитися на його роботу. — Це могла б зробити й дитина.

Він розповів, як важіль ходитиме під люком і що напередодні страти треба буде змастити вісь, аби не було жодних затримок в останню мить.

— Якщо ви робите подібні штуки, то хочете, аби вони спрацювали з першого разу, — примовляв Гауз.

Увечері Джордж Ендрюз викликав Трусдейла як свідка. Через це дехто в залі почав свистіти, але суддя Майзел заходився стукати своїм молоточком, пообіцявши очистити залу суду, якщо публіка не вгамується.

— Ви прийшли до «Щасливчика Чака» в означений день? — спитав Ендрюз, коли порядок було відновлено.

— Гадаю, що так, — сказав Трусдейл. — Інакше б я тут не стояв.

Пролунав смішок, який Майзел також угамував стукотом молотка. Але оскільки він і сам посміхався, то другого попередження не оголосив.

— Ви замовили дві склянки випивки?

— Так, дві. На більше я не мав грошей.

— Та досить скоро ти роздобув ще один долар, так, собацюро? — закричав Абель Гайнс.

Майзел вказав молотком спершу на Гайнса, потім на шерифа Барклі, що сидів у першому ряду.

— Шерифе, виведіть цього чоловіка із зали та оштрафуйте його, будь ласка, за неповагу до суду.

Барклі вивів Гайнса, але за неповагу до суду не оштрафував. Натомість запитав, яка муха того вкусила.

— Вибач, Отісе, — перепросив Гайнс. — Це все через те, що він ото там сидів із безсоромною пикою.

— Ходи вниз по вулиці й подивися, чи не потрібна Джону Гаузу допомога з роботою, — відповів на те Барклі. — Не