Джордж Орвелл - 1984

знав, якої саме допомоги чекає від О’Браєна, то йому було складно висловити, навіщо він сюди прийшов. Усвідомлюючи, що все сказане ним звучить дивно і непереконливо, він, однак, продовжив.

— Нам здається, що існує якась змова, якась таємна організація, спрямована проти Партії, і що ви до неї причетні. Ми хочемо приєднатися до неї й працювати на неї. Ми вороги Партії. Ми не віримо в принципи Ангсоцу. Ми думкозлочинці. А ще ми розпусники. Я вам усе це розповідаю, бо ми покладаємося на вас і віримо, що ви нас не викажете. Якщо ви захочете доручити нам іще якісь злочини, ми готові.

Відчувши, ніби відчинилися двері, він замовк й озирнувся через плече. І справді, не постукавши, до кімнати увійшов маленький жовтолиций служник. Вінстон побачив, що він тримає в руках тацю з графином і келихами.

— Мартін — один із нас, — незворушно промовив О’Браєн. — Принеси напої сюди, Мартіне. Постав їх на круглий стіл. У нас вистачить стільців? Тоді ми можемо зручно сісти і поговорити. Принеси і для себе стілець, Мартіне. Ми поговоримо про справи. На наступні десять хвилин — ти не служник.

Чоловічок сів і розслабився, проте зробив це з виглядом служника, служника, що користується привілеями. Вінстон поглядав на нього краєм ока. Його вразило, що цей чоловік усе своє життя грав роль і розумів, як небезпечно, бодай на мить, перестати прикидатися. О’Браєн узяв графин і наповнив келихи темно-червоною рідиною. Це пробудило у Вінстона спогад про щось, що він бачив дуже давно на стіні чи на паркані — велику, осяяну електричним світлом пляшку, що рухалася вгору та вниз, переливаючи свій вміст у келих. Якщо дивитися згори, то рідина здавалася майже чорною, але в графині вона сяяла, мов рубін. Вона була кисло-солодкою на смак. Він побачив, як Джулія взяла келих і з цікавістю його понюхала.

— Це називається вино, — сказав О’Браєн з легкою усмішкою. — Безперечно, ви читали про нього в книжках. Боюся, небагато його потрапляє до членів Зовнішньої Партії. — Його обличчя знову набуло урочистого вигляду, й він підняв келих. — Думаю, нам спочатку варто випити за здоров’я. За нашого вождя — Імануїла Ґолдштайна.

Заінтригований, Вінстон підняв свій келих. Він не раз читав про вино і мріяв про нього. Як і скляне прес-пап’є чи напівзабуті віршики містера Чаррінгтона, воно належало до зниклого романтичного минулого, золотого часу, як він потай називав його у думках. Він чомусь завжди вважав, що вино — це щось надзвичайно солодке, схоже на варення з чорної смородини, яке відразу ж п’янило. Та ковтнувши, він відчув розчарування. Насправді ж, багато років п’ючи джин, він не зміг оцінити смаку вина. Вінстон поставив на стіл порожній келих.

— Отже, існує така людина, Ґолдштайн? — запитав він.

— Атож, така людина існує, і він живий. Де він перебуває, я не знаю.

— А змова, таємна організація? Вони існують? Це не просто вигадка Поліції Думок?

— Вони існують. Ми називаємо це Братством[23]. Про Братство неможливо дізнатися більше, окрім того, що воно існує і що ви належите до нього. Я скоро повернуся до цього. — Він подивився на свій наручний годинник. — Навіть членам Внутрішньої Партії нерозумно вимикати телеекран довше ніж на півгодини. Вам не варто приходити сюди разом, назад підете окремо. Ви, товаришу, — він схилив голову до Джулії, — підете першою. У нас десь двадцять хвилин. Ви повинні розуміти, що перед тим, як я почну, мушу поставити вам кілька запитань. Що ви, загалом, готові робити?

— Усе, що зможемо, — відповів Вінстон.

О’Браєн напівобернувся на своєму стільці, щоб краще бачити Вінстона. Він майже не зважав на Джулію, либонь, вважаючи, що Вінстон говорить за них обох. На мить він прикрив очі. І тихим безвиразним голосом почав ставити свої запитання, так ніби це була рутина, щось подібне до катехизи, і ніби більшість відповідей були йому вже відомі наперед.

— Ви готові пожертвувати своїми життями?

— Так.

— Ви готові скоїти вбивство?

— Так.

— Чинити акти саботажу, які можуть призвести до смерти сотень невинних людей?

— Так.

— Зрадити свою країну на користь чужоземних держав?

— Так.

— Ви готові обманювати, фальсифікувати, шантажувати, задурювати голови дітям, розповсюджувати наркотики, підтримувати проституцію, поширювати венеричні захворювання — робити все, що може деморалізувати й ослабити владу Партії?

— Так.

— Якщо, наприклад, наші інтереси вимагатимуть облити кислотою обличчя дитини — ви готові це зробити?

— Так.

— Ви готові повністю змінити свою особистість і прожити решту життя офіціантом або докером?

— Так.

— Ви готові вчинити самогубство, коли чи якщо ми вам накажемо?

— Так.

— Чи готові, ви двоє, розлучитися й ніколи більше не бачити одне одного?

— Ні! — втрутилася Джулія.

Вінстонові здалося, що минуло немало часу, перш ніж він відповів. На якусь мить у нього ніби відібрало мову. Він беззвучно ворушив язиком, намагаючись вимовити то одне, то інше слово, і так знову і знову. Він навіть сам не знав, що це за слово, аж поки не вимовив його.

— Ні, — нарешті вичавив він.

— Ви правильно вчинили, сказавши мені правду, — зауважив О’Браєн. — Ми повинні знати все.

Він обернувся до Джулії і додав уже не так відсторонено:

— Ви розумієте, що навіть якщо він виживе, він може перетворитися на зовсім іншу людину? Можливо, потрібно буде зробити з нього зовсім нову особистість. Його обличчя, рухи, форма рук, колір волосся — навіть його голос — стануть іншими. А можливо, вам також доведеться стати іншою. Наші хірурги вміють до невпізнанна змінювати людей. Іноді це необхідно. Іноді ми навіть ампутуємо руку або ногу.

Вінстон не втримався і ще раз скоса поглянув на монголоїдне обличчя Мартіна. Шрамів не було помітно. Джулія трохи зблідла, і її ластовиння стало помітнішим, але вона продовжувала з викликом дивитися на О’Браєна. Вона промурмотіла щось, що швидше за все мало означати згоду.

— Гаразд. Тоді між нами все домовлено.

На столі лежала срібна табакерка із сигаретами. О’Браєн неуважно штовхнув її до них, узяв сам одну сигарету, потім підвівся й почав ходити туди-сюди, так ніби йому ліпше думалося, коли він був на ногах. Сигарети були дуже добрими, товсті й щедро набиті тютюном, із незвично шовковистим папером. О’Браєн знову поглянув на свого наручного годинника.

— Тобі ліпше повернутися до буфетної, Мартіне, — сказав він. — За