Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

30. Я буду поруч (Яна)

Давид запідозрив недобре.

Він здогадався, що я приходила в нічний клуб не просто так. У тій сумці могло бути щось небезпечне. Щось таке, про що я тепер не хотіла говорити.

І тільки дитяча безпосередність у словах Авдія змушувала мене думати, як збрехати. Що вигадати, щоб закінчити цей пристрасний допит.

Не знаю, що б я йому сказала.

Якби з дому не вибігла донька.

— Мамо, дивись, що я намалювала! — Вона побачила Давида і кинулася до нього. — ТАТО! Ти приїхав!

Ава вчепилася йому в ноги і теж хотіла на руки. Але цього разу її місце займав Авдій.

— Привіт, крихітко! — Він опустив хлопчика на землю й обійняв Аву. — Як ти? Як справи? Що цікавого в школі? Чим тебе там годують? Ти вже прийшла з групи подовженого дня?

— Ні, — відповіла донька, розкривши мою брехню. — Я не ходжу на групу подовженого дня. Там одні лише дурники. Вони мене бісять... І ще там змушують спати. Не дозволяють малювати. Дивись, що я намалювала!

Давид узяв до рук аркуш паперу.

На ньому була рудоволоса дівчинка верхи на поні. Поруч стояв чоловік, що нагадував її батька. І вони так гуляли на зеленій галявині.

Тато водив конячку за поводи, поки донька сиділа в сідлі. Такою була її мрія. От уже не перший рік.

І ми все обіцяли звозити її в кінний клуб, щоб покатати на поні.

Тепер це здавалося чимось із минулого життя.

Мені було геть не до кінних клубів.

— Це ти, люба?

— Ти катаєш мене на поняшці.

— На поняшці? — усміхався Давид, розглядаючи малюнок. — Як мило... Мені подобається.

— Мамо, я знайшла свій старий альбом, — розмахувала вона альбомом для малювання. — Я думала, що забула його в школі. А він був у бабусі. Там ще є листочки.

— Молодець, крихітко. Я рада. Але тепер біжи в будинок. Повертайся до бабусі. Щоб вона не нервувала.

Однак Аврора зацікавилася Авдієм.

— А хто цей хлопчик? — Вона дивилася на нього з непідробним інтересом. — Це твій новий син? — Давид усміхнувся. — Він не такий маленький, як я думала. Я уявляла його зовсім таким маленьким. А він уже великий. Він ходить у садок?

— Ну ж бо, Авдію. — Давид підштовхнув дитину в напрямку Аврори. — Поспілкуйся з дівчинкою. Запитай, як її звати.

— Як тебе звати?

— Мене звати Аврора. А тебе?

— Аврора? — повторив малюк. — А я Авдій.

— Ти любиш малювати?

Ава взяла його за руку і вирішила провести екскурсію бабусиним подвір'ям.

І в мене всередині щось сіпнулося.

Я запанікувала.

Рвонула за донькою, схопила її за вільну ручку. Розвернула до себе.

Проте не могла це сказати.

Я дуже хотіла, просто билася в істериці.

Усередині все кипіло від жаху.

Та не виходило сказати це прямо.

Я б хотіла заборонити їй із ним спілкуватися.

Але як це сказати дитині?

Вона не зрозуміє. Уже не зрозуміє.

Для неї це мало зовсім інший вигляд.

І наступної миті я відчула на собі руки Давида.

Він схопив за зап'ястя. Розтиснув його.

І обтрусив мене від думки перешкодити їхній зустрічі.

— Що ти робиш? — дихав він мені в обличчя. Я пручалася, та чоловік відтягував мене під будинок. Подалі від дітей. Щоб вони цього не бачили. — Не намагайся загальмувати те, що проб'є собі дорогу! Незалежно від твоїх дій!

— Ні! — відбивалася я. — Пусти! Я не хочу! Цього не буде!

— Це вже є. Воно вже відбувається в цю хвилину... Це нова реальність, яку ми самі з тобою створили.

— Це ти її створив! — випалила я і вирвалася з обіймів. — Це ти створив таку реальність — не я!

— Хай буде так, — видихнув він від спеки. — Нехай буде так. Це я її створив, — говорив Давид, загороджуючи мені вид на дітей. — Я в усьому винен — Я. — Він схопив мене за руку і не дав піти до Аврори. — Хочеш, проклинай мене. Кажи дітям що завгодно... Та я все одно буду поруч. — Його слова звучали страшно. Саме такого я й боялася. — Навіть якщо цей хлопчина думатиме, що я його батько.

Я зазирнула за його плече. І переконалася, що з Авою все гаразд. Вони мирно ходили по дитячому майданчику. Ніби знали одне одного з пелюшок. Трималися за руки.

— А де його батько насправді? — закинула я колюче запитання. — Він не буде проти того, що ти няньчишся з його спадкоємцем?

— Він кинув Далілу і повівся, як покидьок.

Мені стало смішно від його тону.

— Когось він мені нагадує, — так і вирвалося на волю. — Чужі гріхи ти чудово бачиш. А от своїх не визнаєш.

Я погортала дитячий альбом.

Вирвала чистий аркуш.

І поклала його на капот автомобіля.

— Що ти робиш? — запитав Давид.

— Ручка є?

Він покопирсався в бардачку і дав мені ручку.

Я почала писати текст.

— Що за хрінь цього разу?

— Розписка. Про те, що я беру в тебе гроші в рахунок майбутніх аліментів.

— Господи... — зітхнув Давид і закопався пальцями у волосся. — Невже не можна було без цієї дурниці?

— Ти мені ще подякуєш, коли почнеться наш процес... Рекомендую зберігати їх в окремій папці. Не викидати. У суді доведеш, що підтримував сім'ю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍