Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

— Гаразд, починаю. В одному мундирі ви — слуга двох панів: абверу й нашого ясновельможного гетьмана. Та український монархіст переважає. Ви прагнете поставити всі свої можливості в абвері на службу розвідці Скоропадського. І нас усіх, кого сьогодні відібрали, хочете теж перетворити на розвідників його ясновельможності, тобто створити розвідку в розвідці. Я ж помітив: серед цього десятка — більше половини колишніх служак «Державної варти». Мене ви призначили старшим. Бо грамотніший. І через мене гадаєте впливати на інших. Так? Вгадав?

— Останнє запитання — це вже порушення правил гри, яке перетворює її на допит. Я скажу «так!», а ви мене до СД…

— Це, пане лейтенант, вже образа. Тим більше, що я ваш боржник.

— Не пам'ятаю, що позичав…

— Добре пам'ятаєте… Там, у парку гетьманської вілли, я дозволив собі зайву відвертість: висловив сумнів, чи доцільно недобитків «Варти» вербувати до абверу. Ви, спасибі, не видали мене. І досі не знаю чому: чи з доброти душевної, чи, може, сподіваючись, що стану ще в пригоді гетьманові. І ось ви хочете тепер зібрати той посів. Не буду вже питати: так чи не так? Скажіть краще, за кого ви вважаєте мене.

— Було б нечесно, Корнію Семеновичу, оскільки ми ведемо гру по-джентльменському, не сказати: маю перед вами деякі переваги. Головна в тому, що я знайомився докладно з вашою особовою справою, ще деякими документами, доступними розвідникові. Тому знаю про вас більше, ніж ви про мене, а може навіть дещо більше, ніж вам відомо про себе самого й про ваших близьких. Знаю, наприклад, що до «Варти» ви потрапили цілком випадково, ніколи фактично не виконували в ній розвідувальних чи каральних функцій і навіть поводитись із, зброєю навчилися вже в розвідшколі. Одним словом, упали ви в цю біду, як муха в борщ, і не знаєте, як вибратися. Спочатку мріяли нелегально повернутися на Україну і прийти з повиною. Це, правда, було ще до захоплення влади Гітлером. Розвідка його ясновельможності, зв'язана тоді з англійськими секретними службами, мала на території Німеччини більшу самостійність. Вона підсунула вам «перебіжчика», який розповів, що ваших батьків за службу їхнього сина у «Варті» покарано. Вони ніби вмерли, сестра ж Марійка зникла невідомо куди. Це була брехня. Вона досягла мети: після цього ви кинули й думати про повернення на Батьківщину.

— Брехня?! — схопився за серце Войцехівський, — Яка жорстокість… Не може бути. І хто ви такий, пане лейтенант, що можете знати про людину все, все, все… Правду й неправду… Кажіть швидше, бо я вас зараз… Вас, а потім себе.

— Читайте, — простягнув Клинченко співрозмовникові білий конверт. Тут ви знайдете відповіді на багато запитань.

Корній Семенович витяг дрібно списаний аж трьома різними почерками аркуш. Заглибився в його текст так, що, здавалося, стріляй у нього під вухом — не озирнеться.

Микола навіть боявся ворухнутися. Розумів, що тепер для цієї людини лік часу йде в зворотному напрямі — до тих днів тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, коли востаннє бачив рідних.

А єфрейтор читав, перечитував, не помічаючи, як спочатку скупо, а далі все рясніше, падали на аркуш зрадливі краплини гіркої вологи. Не випускаючи паперу з рук, схилився до столу. Коли підніс голову, очі аж світилися.

— Господи, а я ж про вас, як про ворога… Такі на вколо душогуби, що не віриш уже нікому. Ви ж мене по вернули до життя! Це ж лист від батьків. І Марійка приписала. Вчителює батько й досі, а сестричка по його стопах… Господи…

І раптом в очах Войцехівського згас вогонь радості. В них з'явився страх. Наче несподівано нажаханий, скочив, приступив до Клинченка і, потрясаючи листом, спитав зло й гостро:

— А, може, це фальшивка? Де ви взяли листа?

— Лист справжній. Я одержав його місяць тому через товариша, якого попросив передати вашим батькам, що ви живі, здорові, турбуєтесь про них. Хіба ви не пізнаєте батькового почерка?

— Хто ж ви тоді, лейтенанте, що все у вас так просто: попросив, передали… написали… А кордони для вас існують чи ні? А риск? Для моїх батьків риск… Раптом дізнаються про їх листування зі мною — ворогом, з фашистським розвідником. Господи, які страшні слова «фашистський розвідник»! Тавро, його і кров'ю не змиєш.

— За батьків не турбуйтеся, Корнію Семеновичу. Листа вони переслали мені через офіційні радянські інстанції. Запевняю вас: кожне слово в ньому — свята правда. Вашим поневірянням прийшов кінець. На Батьківщині знають про вас усю правду. Мені доручено зробити вам таку пропозицію: хочете — повертайтеся додому. Я допоможу вам перейти лінію фронту. Вам дадуть можливість стати до лав Червоної Армії, щоб у боях довести: минуле — гірка помилка, у важку хвилину — ви з своїм народом. А є бажання — лишайтеся тут. Будемо разом бити гітлерівців з тилу. Теж бойова робота. І не менш небезпечна. Подумайте, Корнію! В Берліні дасте мені відповідь. Добре подумайте! В тил ворога Радянська Батьківщина посилає тільки добровольців. Маєте право відмовитись. А втім, не приховаю: в умовах, які склалися, ви дасте більше користі тут.

Войцехівський кинувся до Клинченка, обняв і сказав слова, які підводили риску під двома десятками років емігрантського животіння:

— Питаєте в спраглого, чи не промице криницю…

— Ну, от і вся інструкція, для якої викликав вас. Радий, що не помилився. Тепер в інтересах справи ніколи не забувайте: я — офіцер, ви — єфрейтор. А служимо в армії, де ніколи не вмирали традиції пруссаків і взаємини між людьми вимірюються чином. У ці дні на правах старшого команди можете триматися ближче до мене. Випаде нагода — поговоримо докладніше про ваші завдання. Насамперед думайте про те, де роздобути рацію. Думайте, але жодного кроку без мене не робіть.

Дорогою Клинченко уважно спостерігав за Корнієм. Чи не впаде настрій, чи не зігнеться єфрейтор під невидимим тягарем небезпечної ноші, яку погодився звалити собі на плечі?

Все свідчило: ні! Навпаки, ніколи ще не бачили Войцехівського таким діяльним, енергійним. Лейтенант чув, як один з команди говорив сусідові:

— Правда, що в потихонях чорти сидять. Таке ледащо було, а старшим призначили — мов посолений в'юн закрутився…

У «ШТАБІ