Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

знала: я на твоєму боці, я завжди готова тебе підтримати й вислухати. Якщо раптом щось видасться тобі… е… неприйнятним, ти можеш прийти до мене, ми все обговоримо. Добре? Домовилися? Просто не роби дурниць.

Неприйнятним? Рута, не мигаючи, витріщалася на неї. Звідкілясь зринуло відчуття, що «дурниці», про які згадувала вчителька, не мають жодного стосунку до спроби самогубства.

– Не бійся, – натягнуто всміхнулася Анна. – Іноді треба висловити думки вголос, щоб вони набули чіткості.

Порожні слова безгучно падали на підлогу.

– Умгу, – буркнула Рута.

Вона не могла збагнути, чому Анна заявилася сюди, не тямила, чому вчителька дивилася на неї з незбагненною, неначе притуманеною цікавістю, й у відповідь позирала на неї з ледь стримуваною неприязню. Анна Ігорівна вдавала, ніби не помічає ворожості в її гострому погляді.

– Вийдіть з палати, – крижаним голосом наказала медсестра.

Руту охопило дивне відчуття незавершеності.

Анна Чорнай позадкувала до виходу.

– Я напишу тобі у Фейсбук, – сказала вона дівчині. – Ти ж є у Фейсбуці, так? Залишу свої номери – і мобільний, і домашній. Про всяк випадок. Телефонуй, коли хочеш. Будь-коли. Чуєш мене? І вдень, і вночі.

Коїлося щось геть незрозуміле, та зупиняти її на порозі було тупо, тож Рута тільки пригнічено кивнула.

У коридорі Анна Чорнай на мить затрималась і востаннє поглянула на дівчину. Рута побачила дивне світло в її очах, після чого жінка, зашурхотівши бахілами, зникла.

36

Have you ever felt the future is the past,

But you don’t know how?..

Iron Maiden, «Dream Of Mirrors», 2000[14]

За той тиждень, упродовж якого донька перебувала в реанімації, Аміна чотири рази зустрічалася із психологом, намагаючись з’ясувати для себе, як відтепер поводитися з Рутою. Психолог дещо передчасно виснувала, що дівчина могла страждати на депресію, яку батьки тривалий час не помічали, проте коли Аміна розповіла про доньку більш детально, визнала початкове припущення хибним.

І вона мала слушність – ані депресії, ані будь-яких інших психічних розладів у Рути не було. Дівчина пережила нервовий зрив, зумовлений винятково зовнішніми чинниками. Здатність опиратися цим чинникам є строго індивідуальною, тож крайню межу стресового навантаження, яке людина в змозі витримати, визначити непросто. Загалом вважають, що більш схильними до нервового зриву є ті, хто стикається із постійними труднощами, або ж відверті параноїки. Та за екстремальних умов навіть цілком упевнені в собі люди спроможні швидко дійти до межі. Рута не вирізнялася особливою впевненістю, але її зовнішність, начитаність і притаманна підлітковому вікові палка схильність до ідеалізації створювали ілюзію контролю над перебігом власного життя, і цілковита втрата цього контролю завдала нищівного удару її нервовій системі, спричинивши колосальний стрес. Тому частково причиною Рутиного вчинку став саме стрес, однак значно більшою мірою спроба самогубства була наслідком нещасливого збігу обставин. Аміна Статник не знала цього й не мала наміру розпитувати доньку, але якби під стелею туалету на другому поверсі старої школи не виявилося гаку або ж двері спортзали стояли замкнутими й дівчина не дістала б скакалку, вона врешті-решт заспокоїлася б і все минулося б.

Водночас зі спробами матері збагнути, як спілкуватися з донькою після невдалого суїциду, Рута прагнула виробити власне ставлення до того, що накоїла. Спонтанний учинок, несусвітня підліткова дурість – вона це все визнавала, та проблема була в іншому: ніхто інший не розумів, що вона усвідомила свою помилку. Рута припускала, що більшість близьких людей зрештою довідаються про її спробу повіситися, а отже, вибудовуватимуть спілкування з нею з огляду на цей факт. Суїцид сформує щось на кшталт розмитого тла до її біографії, тла, який ніхто явно не зауважуватиме, але який, поза всяким сумнівом, викривлятиме ставлення до неї. Як це виправити, вона не уявляла.

Згодом дівчина вирішила, що найкраще, напевно, взагалі не повертатися до того, що сталося. Викинути все з голови. Певна річ, спочатку їй не дуже вдавалося. Здебільшого навіть не вдавалося, аніж вдавалося – спогади немовби тиснули зсередини на череп, – однак зрештою Рута уклала сама із собою мовчазну угоду, заштовхавши події того четверга в якнайтемніший закуток свідомості. Що ще більш важливо – у пам’яті намертво засів екзистенційний жах, який охопив її, щойно відро, гуркочучи, викотилося з-під ніг, і Рута подумки заприсяглася більше ніколи не вчиняти нічого схожого. Звісно, ніщо з того, що підштовхнуло її до самогубства, не зникло – дівчина все ще мусила вигадати, як помиритися з Індією, знайти спільну мову з батьком і зважитися на аборт, – але, пам’ятаючи, як через неможливість вдихнути все тіло неначе протнуло електричним струмом, пам’ятаючи, як у голові билось усвідомлення невідворотності чорноти, що безжально звужувала погляд, пам’ятаючи, як у міру зменшення кисню в крові блимали та пригасали, наче світло ліхтарика, в якому сідає батарея, її думки, Рута розуміла, що ніякі життєві негаразди не варті того, щоб через них позбавляти себе життя.

І ще – Рута не була егоїсткою. За ті дні, що провела в реанімації, вона не раз поверталася до слів, почутих від Тимофія Русецького після того, як опритомніла: подумай про батьків. Самогубство, може, й припинило б її страждання, але завдало б значно більших страждань тим, хто її цінує, і попри підліткові категоричність і наївність, дівчина чудово усвідомлювала, як це несправедливо. Одна річ – сердитись на них, і зовсім інша – свідомо перетворити решту їхнього життя на пекло.

Замість тижня Руту протримали в лікарні дев’ять днів і відпустили надвечір 3 червня. Того понеділка вона мала б складати останній екзамен ЗНО – англійську мову.

Стояв чудовий, сонячний і прохолодний день, більше схожий на початок осені. Григір привіз чистий одяг, Рута перевдяглася, на прохання матері подякувала медсестрам, а також, скрипнувши зубами, Тимофію Русецькому, після чого вони повантажилися в машину та поїхали додому.

У квартирі панувала зразкова чистота. Рута повільно пройшла повз залу та батьківську спальню до своєї кімнати, кілька секунд постояла, роззираючись, а тоді повалилася на ліжко. Кімната здавалася стерильною й мала такий вигляд, ніби кілька років у ній уже ніхто не жив: ніяких зошитів чи підручників; з коркової дошки над столом зникли пришпилені аркуші з розкладом уроків, списком нагальних справ, нагадуваннями про домашні завдання. Рута ще раз прискіпливо все обдивилася та не знайшла навіть сумки, з якою ходила до школи. Аміна постаралася, не залишивши в кімнаті нічого, що могло б нагадати про школу та завалене ЗНО.

Індії у квартирі