Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Тож його честолюбство прагнуло зменшити число людей, що могли трактувати його, Тардіво, як дурня і збільшити число тих, кого він міг так трактувати сам. Це чітко визначене честолюбство, яке становило таку велику частину його особистої гідності, ніколи не давало йому спокою. Отож сержант Тардіво кричав донесхочу в Бліді й розподіляв догани, карцер і тюрму, не витрачаючи марних зусиль на справедливий розгляд, як ото вищі сили розподіляють нещастя між людьми в ім'я метафізичної і не дуже переконливої мудрості, піч знати яку нам не суджено в нашому житті.

Мобілізація захопила Тар діво знонацька при виконанні службових обов'язків і перекинула його аж до перевалу Шіпотт, де він несподівано опипився проти німецьких частин, не менше пройнятих свідомістю власної вищості, та німецьких унтер-офіцерів, не менш горластих ніж наші, французькі,— адже вони так само намагались трактувати" наших солдатів як дурнів і панікерів, що було видно з перекошених гримасами облич цих рудих або бляклих пордичних блондинів, таки справді дурних, із слухняними й забитими брехнею черепними коробками.

Перша зустріч з цими рішучими людьми була мало приємна, і розсудливість давала комапду якомога швидше забратися з небезпечної території. Але гепорал, що був далеко позаду і зручно сидів у сідлі, захищений від сонця, цього клятого й небезпечного серпневого сонця, яке нещадно палило з неба,—скомандував навпаки. Генерал тримався в затінку, поглядав у бінокль і по-військовому тішився, бачачи, як з невинного . ліска хмарами валує чорний дим.

— На це варто подивитися! — мовив він до офіцерів свого штабу.

Варто було не тільки подивитися, а й послухати: з цього ліска аж до нього долинали гуркіт та слабкі звуки сурми, що кликали в атаку.

— Зараз ці свині від нас дістануть! — провадив далі генерал, маючи на увазі німців, бо ж він уявляв собі німців не інакше, як гнаними, розбиваними, розпорошуваними, рубаними, топтаними, різаними, колотими досхочу, а французи, ясна річ, лишалися в цій колотпечі неторкнуті, розпашілі від доброго здоров'я, озброєні бойовим духом на додачу до двохсот п'ятдесяти пабоїв та іскристих багнетів, які так приємно занурюються ,в тевтонські тельбухи.

І такий упевнений був генерал, що все йде за його незаперечними передбаченнями, що близько п'ятої години дня, коли вже не ризикував дістати від Феба дубцем по голові, він не побоявся прийняти героїчне рішення.

— Гадаю, панове офіцери,— промовив він,— що ми можемо тепор просунутись уперед на добру сотню метрів. Звідти нам краще буде спостерігати за боєм*

Генерал сказав це рішуче, з відвагою, від якої аж проймало трепетом.

— Не робіть цієї необережності, мій генерале,— заблагав перший полковник з його почту:

Але генерал відповів йому з невблаганною усмішкою:

— Відвага буває необхідна, полковнику. Намагайтесь ніколи цього не забувати!

Гучні слова, які зовсім не позначилися на подіях дня, що був безрезультатним, але зате надзвичайно корисним для кар'єри того, хто ці слова вирік. І генерал рішуче поїхав уперед, з наміром зупинитися на відстані близько трьох кілометрів від лінії вогню, у відкритій зоні, де зовсім не падали снаряди. Пробув він там аж до смерку, все так само спокійний, і по-своєму бездоганно оцінював обстановку й без вагань віддавав відповідні накази. До цього слід додати, що німецький генерал з супротивного боку поводився так само безстрашно й також приймав рішення як добрий знавець своєї справи.'

Отже, за перемогу в баталії бились у лісі два війська лютих, приголомшених страхом йолопів, які зовсім не знали, чого вони сюди прийшли, бились, як дикуни, горлаючи, стріляючи, бігаючи, колючи, вбиваючи навмання, пойняті досить щирим бажанням чимдуж утекти з поля бою, щоб не загинути відразу, і поволі в них починало пробиватись переконання, що великі полководці всіх чисто армій чи не найбільша наволоч від створення світу і що вони любіше поперерізали б горлянки цим великим полководцям, поперетинали б їх справді майстерно, а потім позапихали б їм у роти повідрізувані яйця, як щонайвищі жертвоприносини, ніж ото різати горлянки бідним ворожим хлопцям, котрі, як і вони, займались цим неймовірним безбожним ремеслом, яке полягало в тому, щоб тобі, пригнаному сюди, розпорото живота, вивернуто нутрощі, розкидано печінку, селезінку, серце та й усе грішне тіло посеред поля і щоб сказати собі останнім буркотливим видихом душі, що мерзотники, пересичені почестями, гарними й паскудними хвойдами та смачними наїдками, замилувані в похвалах — чорт забирай! — що ці мерзотники в тилу, ці садисти, ці патріотики власної вигоди підло зробили оце підступне страшне пекло, щоб ухопити собі найкращу частку, коли під сонцем ще повно риби в річках і морях, повно птахів на деревах, а зайців у полях, повно зерна в землі й садовини на гіллі, повно майже безлюдних земель і скрізь подостатком жінок, в яких і без чоловіків не пригасав бажання, тим часом як ось тут колють тих самих чоловіків, мов свиней. Ось до чого розвинулася б думка тих, що в лісі, якби вони не були задурені до нестями, до останніх меж безглуздя або якби вони не були вже й мертві. А цим останнім уже нічого не треба було, крім дещиці землі тіло прикрити, та й то не заради них самих,— їм було цілком і назавжди байдуже, поховають їх чи ні,— а для живих, які все-таки не хотіли мати у сусідстві мертвяків.

Увесь цей час генерал, цілком спокійний, цілком задоволений, ба навіть веселий, перебував на своєму горбі за невеличким ліском і приказував що чверть години:

— Усе гаразд! Усе гаразд!

А інший навпроти приказував таке саме своєю мовою:

— Es gehet! Schön, sehr schön!l.

Гараздові прийшов кінець, коли він, генерал, захотів пити, і оцей клятий ідіот, майор-інтендапт, подав йому, генералові, пляшку несвіжого пива, мовивши з дурнуватою усмішкою на круглій цивільній пиці:

— На війні як на війні, мій генерале!

Після першого ковтка генерал зрозумів зухвальство цього кретина.

— Що-о? — спитав він.— Та спершу станьте струнко перед старшим по чину! На що ви здатні, майоре? Подавати мені таку ослячу сечу! Та я вас запроторю в ліс, у пекло, до інших ідіотів, і по*пізніше як завтра!

Генерал, у свою чергу, став несамовитий. Мабуть, через сонце або через не дуже легкий сніданок опівдні, що переобтяжував йому шлунок. І майор не міг нічого відказати. Це був дуже скромний майор, та ще й не який сильний у тактиці, бо не встиг пройти школи війни. Він починав розуміти, але вапізно, що генералові напої, генералів харч, генералове ліжко, генералова мала потреба, генералів денщик, ладна генералова подруга, генералів капелан — усе, що створювало добрий гумор генералові, могло мати для війни та й загалом куди більше значення, ніж генералові солдати... Однак він запізно починав розуміти, бо назавтра пішов туди, в ліс, де йому розпороли живота, як і іншим хлопцям, і, вибльовуючи свою маленьку, недосвідчену душу, яка дуже повільно виходила, цей добрий майор, виструнчений у свою останню смертну хвилину, повторював лагідно й поштиво:

Справа посувається І Чудово, дужо чудово! (Нім.)

— Вона свіжа, мій генерале, дуже свіжа... ця смерть! І тоді помер, як бідний ідіот, великий чи малий — це

вже не мало ваги. А генерал про нього давно забув. "Він казав:

— Оце життя просто неба омолоджує мене років на двадцять. Але якщо війна протриває рік або два, я закінчу її столітнім дідом!

"А може, й маршалом..." — тільки цього він уже не мовив уголос, боячись, щоб хтось не переказав його слів іншим генералам, що були,— звісно, як колеги,— дуже хитрі паскудники, кожен охочий проскочити в маршали попереду іншого і тому ладен підвести сусіда під поразку.

Перший бій зовсім не припав до вподоби Тардіво. Зрозуміла річ, що він хитрував і храбрував так само, як і інші, хто вижив, та проте на саму тільки думку, що доведеться знов туди повернутись, йому аж ставало млосно. На щастя, в долині, куди відступила рота Тардіво, лежало сільце, де в льохах було повно бочок і пляшок зі сливовою наливкою та мірабелем. Перше ніж повернутись до лісу, всі понапивалися, і коли рота пішла в багнетну атаку через галявину, прострілювану кулеметами, то галявину вони подолали, втративши лише три чверті солдатів. Увечері овіяні славою недобитки в числі тридцяти двох чоловік вернулися в тил. Підполковник, що зупинив їх, сказав:

— Молодці, друзі мої! Ви таки молодці!

— Ми були п'яні як ніч, мій підполковнику! — просто відповів Тардіво, бажаючи цим сказати, що люди змогли впоратися з нелюдським завданням тільки тому, що вони вже не були, власне, людьми.

При цих словах підполковник насупив брови. Таке довільне тлумачення героїзму йому не сподобалось.

— Я ще вас матиму на прикметі! — заявив він Тардіво. На щастя, через кілька хвилин цього підполковника

вбила випадкова шрапнель (один з тих нечисленних за весь день набоїв, що справді зробили щось путнє), і ця смерть урятувала репутацію Тардіво, який тепер зрозумів, що не слід необдумано бовкати.

Але він не перестав мізкувати над першими воєнними пригодами. І невдовзі дійшов важливого відкриття: НА ВІЙНІ П'ЯНИЙ СОЛДАТ ХОРОБРО ЙДЕ ВПЕРЕД.

Згодом німці почали підбадьорювати своїх солдатів спиртним, казали, навіть ефіром. Як і багато інших винаходів, що їх ми не зуміли використати, цей чудовий винахід теж французький, і заслуга його відкриття належить простому унтер-офіцерові французьких колоніальних військ.

Тардіво більше не наважувапся потикатись на нородову, не зарядившись спершу добрячою кількістю спиртного. Він напивався майже1 до нестями й відчувай тільки шалену лють, яка йому чудово прислуговувалась у боях. Завдяки цій методі його швидко помічено за добру поведінку. А що військові кадри вигідно рідшали, то його незабаром підвищено до старшого унтер-офіцера, а далі й до молодшого лейтенанта. Прибувши під Верден, він уже мав дві лейтенантські нашивки і саме під час цієї битви остаточно вкрив себе великою славою. Коли посилився артилерійський обстріл, Тардіво зрозумів, що для зміцнення бойового духу треба збільшити порцію морального тоніза-тора. Але перебрав міру, і коли рота пішла через бруствер в атаку, він скотився, п'яний як чіп, у вирву з-під снаряда між позиціями, де мирно проспав уперемішку з трупами годин з тридцять, в самому осередді найруйнів-нішої бойової акції, яка будь-коли стрясала землю.