Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького «рубатися» на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же це він од турків не вберігся?

Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.

— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.

Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.

— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.

Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.

— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?

— Знає. І я знаю.

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.

— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?

— А—а–а! — зиркнув Джузеппе. — Знайома пика. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатів, якщо ця кумпанія не захоче зараз почати бійку.

Але хто то з ними?

— Уперше бачу, — сказав Йон.

— Вони тебе не пізнали. Ну, бо ти ж зараз — парубок, а тоді був барбудо — дід з бородою.

— Але хто ще?

— Якийсь їхній приятель.

— Ходімте потихеньку звідси, — сказав Джузеппе. — їх п'ятеро, нас усього двоє…

— А я? — образився Яремко.

— Ну — троє… Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Іспанії на мене отак дивився один тип, а потім ножа в спину загнав…

Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пішли вниз.

— Джереміе, — звернувся Джузеппе до Яремка. — Джереміє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.

— Добре.

— Тільки так — як я скажу, тоді й озирайся. Ну, от зараз.

Яремко озирнувся. Нікого не було.

— А ти уважніше. Може, між деревами…

Справді, між деревами перебігали якісь тіні.

Джузеппе сказав:

— Повернімо в завулочок, а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції втікав від одного ревнивого чоловіка. О, л'амур,[101] — мрійливо пробурмотів італієць.

— Ну, й що? — поцікавився Йон.

— А, нічого.

Вони повернули в завулок і чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущі й дерева.

Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густенних бузинових кущів.

Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришів. Вийняв два пістолі.

— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йонові.

Йон мовчки помахав під самим носом Джузеппе своїми пістолями.

— Стрілятимеш за моєю командою, — сказав Джузеппе. Почувся тупіт ніг — і п'ятеро задиханих переслідувачів зупинилися біля кам'яного муру.

— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — сказав один голос.

— Пан Сулятицький, — прошепотів Джузеппе.

— А мені думається, що прямо, — заперечив довготелесий.

— Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.

— Тихо, — озвався незнайомий. — А може, вони десь тут причаїлися?

— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й кинулися тікати, аби чимдуж попередити свого Олександра про…

— Та замовкніть ви, базіко! — визвірився той, кого назвали сеньйором.

— То я є базіка? — верескнув пан Сулятицький.

— Прошу в найяснішого пана пробачення.

— Гаразд, — похмуро озвався пан Сулятицький. — Не будемо про це говорити.

— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е… А там — побачимо…

Джузеппе і Йон перезирнулися й підняли свої пістолі.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
у якому врятований називав свого рятівника Ісмаріотом

Коли мімарові Мусі ставало тяжко на душі, він сідав читати вірші одного хоросанського еміра. Той емір, дарма що посідав високий державний пост і мав, певно, до дідька турбот, умів ще й гарні вірші складати. Недаремно ж він сам себе називав Співучим.[102]

Його книжка називається «Пташина мова». І тут Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: «Я прийму твоє кохання, якщо ти вип'єш вина і з'їси свинини, тобто зробиш те, що кораном заборонено і що роблять християни». І Санаан випив вина, з'їв свинини і перехрестився… Поет не засуджує шейха. Він говорить, що Санаан зробив те, що звеліло йому кохання. І в цьому — найвища правда.

— Так, у ц—цьому є в—висока п—правда, зодчий Мусо, — прошепотів колишній Мусій Ціпурина. Він задумливо гортав книгу, помережану пунктиром арабської в'язі. А сам думав про те,