Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

class="book">— Ходіть, ходіть! — заохотив Аркадій Петрович і переступив порога. І Йван Василевський, сам не відаючи навіщо, пішов за ним, ніби ведений на шнурку.

Мізерний чоловік перед ним ступав, ніби крадучись, але не озирався — був певний, що Іван за ним простує. І вони перейшли коридорця й увійшли до кімнати, обставленої так само бідно, як і кімната Іванова, але напрочуд чистої. І в тій кімнаті були круті дерев’яні сходи, які вели на горище, — чудові, дубові, несподівано гарні, як для цього дому, сходи, притім у формі ґвинтових, — такі можна було побачити хіба в стародавніх домах. Аркадій Пастух зупинився перед сходами, озирнувся й поманив Івана помахом руки. Відтак поліз на ті сходи, які зарипіли під ногами. Вгорі були невеликі двері з досить вишуканим різьбленням — вони й вивели їх на горище.

— Дивіться, — сказав Аркадій Пастух. — Як думаєте, що це таке?

Іван оторопіло дивився: до бантини було привішено вірьовку, яка в кінці вив’язувалась у петлю.

— Петля? — бовкнув уражено Іван.

— Пе-те-льоч-ка! — любовно відказав Аркадій Петрович. — Нє, вони мене вішать не збираються, а тільки допекти, шоб сам у неї поліз, — і він знову багатозначно притис очима. — А я й не лізу, хе-хе. Вони ж мені про неї все времня нагадують — це када я під духом! А я пока не йду — куди мені спішить! Але й вони, і я знаємо, що колись прийде такий момент — раз вона висить, то, конешно, прийде, — і я піду. Отоді вони, сказать, мене зжеруть, хе-хе! Інтересно, правда? То сумашечий я чи нє? Хе-хе-хе-хе!

5

Мало сказати, що Іван Василевський був тим уражений, — струшений, захитаний, заколочений, розрушений. Відтак йому конче потрібно було при його тугодумності не просто заспокоїтися, а владнати систему мислення, бо не всі ниточки тут пов’язувалися, а крім того, він узагалі був важкий до всіляких вирішень, які людина має вчинити й чинить в екстремальних випадках та ситуаціях. Такі не можуть бути вояками, над якими щохвилини нависає небезпека, їх убивають у першому-таки бою. От Федьо Сало цілком інший: легковажний і легкотравний — його голими руками не візьмеш.

Може, тому, повернувшись до своєї кімнати й покинувши в глибині порожнього дому майже труімфуючого Аркадія Пастуха, якому невідь-чому страх як подобалося бачити розрушеним співрозмовника, перше, що вчинив, накинувши на двері защіпку: витяг з-під ліжка портрета Феді Сала, повісив його на місце на стіні й утупився бичачим поглядом, адже той капосний Федьо не лише його дурив, запроторивши в це пекельце на власне місце, а ще й насміявся — принаймні з портрета, — бо губи намальованого химерно й глумливо підтиснено, а очиці, напрочуд чітко виписані, поблискували веселими іскрами. Отож перше, що Іван захотів учинити: хоч якось помститися Федьові Салу, адже той йому допік! Допік і Аркадій Пастух, але вчинив це, як здавалося, зовні ніби формально, з добросердя і щоб застерегти, отже, мстивого почуття до себе не викликав, а от цей! І він зірвав портрета зі стіни, вихопив складаного ножика з кишені, щоб його розсмугувати… Ні, Іван Василевський не любив рішучих учинків, хоч часом до них удавався (згадати б історію з вітчимом), отож знову вирішив сховати портрета під ліжком, відтак побачив того другого портрета, очевидно, попередник з-поміж квартирантів, найпевніше сам Федьо, його туди й засунув. В Івана ж під цю хвилю той другий викликав інтерес, бо, як уже мовилося, не тільки страх мав до того, що перед ним розкривалося, а й отого мисливського вогника, якого ця історія помалу розпалювала. Здавалося б, тут є суперечність: людина не може бути вояком, а мисливський інтерес у цього з’являється, однак ці речі — не тотожні: слідчий чи вояк різні категорії. Кажучи алегорично, герой — лев, а слідчий пес. Отож поступово ставав таким псом: обережним, украдливим, якого цікавить не так жертва, як процес її цькування й розшук. Зрештою, так чинять і сучасні коти: мишей ловлять, але не їдять, а ще й люблять садистично погратися з ослабленою жертвою, вряди-годи випускаючи її з пазурів. Такий ґандж у Івана Василевського був, не забуваймо про його мстивість. Зрештою, на мою думку, саме це й утримало його від вчасної втечі з цього дому, бо, кажучи правду, така думка в нього в голові крутилася. Але почала змінюватися після розглядання того другого портрета, що також був під ліжком.

Раніше тільки глянув на нього та й на сам живопис зображений був там не хто, як сам господар — Аркадій Петрович Пастух. Але тепер… Іван аж головою потрусив, бо в ній усе скаламутилося і посплутувалося. Коли взяти до уваги версію Пастуха, він був чоловіком Таїсії Іванівни і коли б Людмила намалювала його (а те, що намалювала Людмила, Іван не міг не признати), то чому цього портрета треба було ховати під ліжком? Аркадій міг вільно повісити його у своїй кімнаті чи навіть у вітальні й милуватися з витвору фантазії своєї падчерки. Портрет же було виконано в тій-таки манері, що й Федя Сала, цілком аматорській, але об’єкт легко впізнавався — особливо чітко було виписано очі, можна сказати, з надмірним реалізмом. Поштовха ж до розмислу давало одне: Аркадій Петрович був зображений у дещо молодшому віці, ніж є тепер, отже, можливо, тієї пори, коли почав жити в цьому домі як простий квартирант і в цій кімнатці, що, здається, має призначення верші чи ятера для дурної риби.

Іван напружив пам’ять. Аркадій Пастух, здається, казав, що перед ним, Іваном, було два претенденти в женихи Людмили. Федьо і якийсь неназваний, але обидва звідси втекли. Однак третього портрета під ліжком Василевський не знайшов: можливо, той перший кандидат забрав його з собою, або ж Людмила його не малювала. Але чому не забрав власного портрета Пастух? Виясняти було пізно; зараз же Іван мав непереборне бажання добряче намилити Феді шию за його підступ, тобто розсваритися з ним капітально. Але наміра змінив, бо Федьо ще міг лишатися джерелом потрібної інформації. Такі зміни намірів загалом Іванові не були властиві — чинив їх в одному випадку: коли це мало дати користь. Ще одна річ: цього портрета зняв і закинув під ліжко, напевне, Федьо чи його попередник, якщо