Володимир Опанасович Обручев - В нетрях Центральної Азії

Коні вже почули близького ворога, підвели голови, наставили вуха і невпинно дивились в наш бік. Один навіть хропів, роздуваючи ніздрі. Другий стояв майже боком, і я вистрілив у нього. Він зробив великий стрибок і побіг галопом, за ним обидва інші.

— Промазав! — сказав з жалем Лобсин.

— Ні, влучив, та тільки спохвату, мабуть, помилково всадив у рушницю патрон не з кулею, а з дробом. Підемо, подивимось.

Від круглої кулі рана велика, і на піску мало б залишитись багато крові.

Ми пильно оглянули місце, де паслись коні, знайшли свіжі кізяки і лише кілька краплин крові. Очевидно, я вистрілив дробом і тільки трохи поранив бік чи ногу.

Так через квапливість нам не вдалося роздобути цю рідкісну дику тварину Джунгарської пустині[10].

Перед заходом сонця ми пішли далі і йшли всю ніч цими пісками, а вранці вийшли до невеликого китайського селища Байдацао, розташованого на краю пісків, уже на рівному степу. Це був невеличкий оазис з сухими руслами, деревами, заростями чию та очерету. Сюди навесні доходить снігова вода з Тянь-Шаню, який уже добре було видно на півдні — височів він високою зубчастою стіною. Над нею далі на захід підносилась двоголова вершина Богдо-Ули, увінчана полями снігів. Та й увесь гребінь стіни був посипаний свіжим снігом.

В селищі пощастило купити свинини, свіжих булочок мо-мо і навіть молока. Китайці ствердили, що в пісках Гурбан-Тунгут водяться дикі коні. Вони показали нам шкуру такого коня. На ній чорної смуги вздовж хребта не було, як і сказав Лобсин.

Від цього села залишалось ще верст з двадцять до міста Гучена. Та ми вирішили туди не заходити, а повернути на схід і вийти там на велику дорогу в Баркуль. Їхали ми тепер без дороги тією ж рівниною з щебенем, на якій згодом стали траплятися пагорки і пасмочка горбів, серед них ярки і улоговини, де-не-де невеликі ущелини. Траплялись джерела з невеликими заростями тростини, чию, шипшини, таволги, а в ущелинах під захистом від вітрів росла навіть дика яблуня з дрібними, але смачними плодами. По цій місцевості без дороги довелось іти тільки вдень. На джерелах ми двічі ночували, а на третій день серед таких же гірок почали зустрічатись люди. Біля кожного джерела можна було побачити одну чи дві китайські фанзи, жителі яких займались землеробством — обробляли поля по дну долин, зрошуючи їх водою з джерела. Але частіше від таких фанз траплялись руїни, бо дунганське повстання не помилувало і цих колоністів на краю пустині.

Цього дня ми вийшли на велику дорогу з міста Гучен в Баркуль, яка тягнеться вздовж підніжжя Тянь-Шаню по його невеличких передгір'ях, і повернули по ній на схід. Високий хребет тепер було видно вже значно ближче, верст за тридцять від дороги, і сніги його вабили до себе подорожнього, якому дошкуляла ще денна спека, тим більше, що ці передгір'я виявились більше неродючими, ніж пройдена місцевість з джерелами, тут і вода траплялась значно рідше. Але сніги на хребті лежали не вічні, а видно було, що вони випали недавно. Влітку весь цей кінець Тянь-Шаню позбавлений снігів. Дорога поступово наближалась до нього, і на п'ятий день дороги від першого китайського селища Байдацао, яке ми зустріли на всьому шляху від Булунтохоя на озері Улюнгур, вона різко повернула на південь до хребта, біля підніжжя якого стоїть Баркуль. Але проживати з караваном верблюдів у китайському місті невигідно — треба платити за корм усіх тварин. А тому ми зупинились, не доїжджаючи Баркуля три версти, на заїжджому дворі невеликого селища, де можна було виганяти верблюдів кожного дня на пасовище в степ і купувати корм лише для коней.

Скажу кілька слів про Баркуль; він складається з двох частин — східної Чин-Син-Фу, населеної манчжурським військом, і західної китайської або торгової, її китайці називають Паликон (переінакшуючи по-своєму слово Баркуль). Кожна частина обгороджена глинобитними стінами у вигляді чотирикутників з ворітьми, зубцями і баштами на кожному розі і над ворітьми. Зовні торгове місто видається більшим, але всередині не все забудовано, багато пустирів. В центрі — висока башта з ворітьми, від якої йдуть три головні вулиці на захід, північ і схід. Східна вулиця — найдовша — це суцільний ряд крамниць; жваво йде торгівля і з столів на вулиці. В крамницях багато різних товарів, є багаті крамниці, яких я не бачив ні в Кобдо, ні в Улясутаї. На вулицях і в провулках купи сміття, скрізь баюри і калюжі. У всьому місті нема жодного дерева, але навколо нього розкидані фанзи з садами серед великих городів. На північ і схід від військового міста величезне кладовище і серед нього кумирня.

На заїжджому дворі я розпитав хазяїна, чи вільний в'їзд в місто з караваном верблюдів для торгівлі. Я знав, що при в'їзді в китайські міста з купців стягують мито, розмір якого визначається місцевим амбанем за його розсудом.

— Я дуже раджу тобі не везти крам до міста, — сказав хазяїн. — Наш амбань дуже зажерлива людина. З тебе візьмуть велике мито, і, крім того, коли ти там займеш крамницю і розкладеш крам, амбань приїде до тебе, вибере все, що йому сподобається, і заплатить за нього скільки захоче, а то й нічого не заплатить.

Це було прикро. Я знав, що в Баркулі російського консула нема, що це велике, але глухе місто на окраїні величезної Гобі, і сподівався, що саме через це абмань мусив би заохочувати торгівлю. Але оскільки консула не було, я не міг знайти ніякого захисту від свавілля амбаня.

— Ось що ти можеш зробити, — вів далі хазяїн. — Їдь до міста порожнем, я вкажу тобі одну китайську крамницю хорошої людини. Ти розкажи йому, який крам хочеш продати, і він приїде сюди, відбере його і повезе в місто як свій крам невеликими партіями. Проте він багато не купить, у місті краму доволі.

Слова хазяїна дуже порушували мої плани, але пропозиція здавалась мені прийнятною, і на другий день я поїхав з Лобсином до міста, що було на відстані кількох верст. Слід зазначити, що я під час всіх подорожей носив монгольський одяг і лише чоботи російські, і оскільки обличчя моє мало відрізняється від монгольського типу і я розмовляв по-монгольськи вільно, то мене завжди вважали за природного монгола. Через це на воротях міста, де зупиняють росіян і беруть мито, нас вільно пропустили, упевнившись тільки, що ми нічого не веземо: очевидно, вважали за місцевих монголів, що приїхали в справах.