Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

Потім, незважаючи на протести подружок, які її підтримували, він повідомив Сільві, що їй буде висунуто звинувачення. Окрім того, що не виявлено жодних слідів боротьби, вона, за її визнанням, єдина спадкоємиця жертви. Її забрали, надівши на руки кайданки.

Піднявшись на поверх, натягнувши на руки рукавички, він зібрав і поклав у пластикові мішечки два речові докази — великий кухонний ніж і книжку Кімната чорних таємниць Кріса Блека, сторінки якої також були залиті кров’ю.

Вкладаючи її в мішечок, він кинув оком на те, що ще можна було розібрати на забрудненому коричневими плямами резюме, і не зміг не пробурчати з зітханням:

— Бувають же люди, які так невдало вибирають книги…

ЖІНКА З БУКЕТОМ

Ось уже п’ятнадцять років на Цюріхському вокзалі щодня можна бачити жінку з букетом.

Спершу я не хотів цьому вірити. Хоча мені доводилося частенько їздити до мого німецького видавця Еґона Аммана, чимало часу минуло, доки я усвідомив своє здивування, бо старенька пані виглядала настільки нормально, трималася так гідно і шляхетно, що на неї не звертали уваги. Вона була вбрана в костюм чорного кольору з довгою спідницею, туфлі без підборів і темні панчохи; із сумки з тисненої шкіри видніла парасолька, з різьбленою дерев’яною ручкою у формі качиного носа; перламутровий обруч тримав закручене на потилиці волосся, а в одягнених у рукавички руках був скромний букет польових квітів, що палахкотіли оранжевим кольором. Ніщо не вказувало на те, щоби віднести її до категорії божевільних чи ексцентричних, тож ці зустрічі я вважав простим збігом.

Якось весною, коли на виході з вагона мене зустрічала співпрацівниця Аммана Улла, я вказав їй на незнайомку.

— Дивно, але мені здається, що я часто бачу цю жінку. Отакий збіг! Вона, вочевидь, чекає мого двійника, когось, хто завжди сідає на той самий поїзд, що і я, і о тій самій годині, що і я!

— Аж ніяк, — вигукнула Улла, — вона стоїть тут щодня і виглядає.

— Кого?

— Когось, хто не приїздить… бо щовечора повертається додому сама, щоб назавтра знову зайняти пост.

— Справді? І як довго?

— Я бачу її вже п’ять років, але в розмові з начальником вокзалу з’ясувалося, що він це спостерігає вже років п’ятнадцять!

— Жартуєш, Улло? Вигадуєш для мене роман!

Улла зашарілася (найменші емоції — і вона вже як маків цвіт), затнулася, збентежено розсміялась і похитала головою.

— Це чиста правда, присягаю. Щодня. Вже п’ятнадцять років. Утім, значно довше, бо кожен із нас почав помічати її присутність десь за рік-два… Значить, перший зауважив також із запізненням… Взяти хоча б тебе, ти приїздиш до Цюріха три роки, а кажеш мені про неї лише сьогодні. Вона терпляче стоїть уже двадцять чи тридцять років… І жодного разу нікому не відповіла на запитання, чого вона чекає.

— І має рацію, — підсумував я. — І взагалі, хто здатен відповісти на подібне запитання?

Ми не могли обговорювати це далі, бо мали присвятити час низці зустрічей із пресою.

Про все це я згадав лише під час наступної поїздки. Коли гучномовець на пероні оголосив «Цюріх», я відразу пригадав жінку з букетом і подумки запитав себе: невже й цього разу… Вона так само пильнувала, стоячи на третій платформі.

Я її роздивився. Світлі, майже сріблясті, що скоро геть вицвітуть, очі. Світла здорова шкіра, на якій пазурі часу залишили виразні борозни. Сухеньке, але жилаве, колись жваве й міцне тіло. Начальник вокзалу щось їй сказав, вона люб’язно усміхнулась, ствердно кивнула головою, а далі знову незрушно дивилася на залізничну колію. Я зміг уловити лише одну ексцентричність: принесений нею складаний стілець із тканини. Погодьтеся, це радше ознака практичного глузду?

Діставшись після кількох пересадок трамваєм до видавництва Аммана, я вирішив провести розслідування.

— Улло, зглянься, я мушу більше дізнатися про жінку з букетом.

Її щоки запалахкотіли.

— Оскільки я була певна, що ти мене про це питатимеш, я провела розвідку. Розмовляла з працівниками вокзалу і навіть подружилася з робітником камери схову.

Знаючи, що Улла вміє викликати симпатію, я не сумнівався, що вона витягла максимум інформації. Різкувата, трохи владна, наділена проникливим поглядом, що пронизував співрозмовників, вона спростовувала свій суворий підхід іскристим гумором і добрим настроєм, чого ніяк не сподіваєшся від похмурої зовнішності. Її вміння з усіма приятелювати пояснюється тим, що вона не може приховати своєрідної всеохопної доброзичливості — допитливості.

— Хоч вона і проводить свої дні на пероні, жінка з букетом аж ніяк не жебрачка. У неї гарний буржуазний будинок на обсадженій деревами вулиці, де вона живе сама, у щоденному житті їй допомагає служниця, туркеня років п’ятдесяти. Її звуть мадам Стейнец.

— Мадам Стейнец? Тож туркеня нам розповість, кого її господиня чекає на вокзалі?

— Туркеня одразу тікає, помітивши, що до неї хочуть підійти. Від свого друга, який живе на сусідній вулиці, я дізналася, що служниця не розмовляє ні німецькою, ні французькою, ні італійською.

— Якою ж мовою вона з нею спілкується?

— Російською.

— Туркеня розуміє російську?

— Мадам Стейнец також.

— Дуже інтригуюче, Улло. Чи тобі поталанило щось дізнатися про цивільний стан мадам Стейнец?

— Пробувала. Нічого не знайшла.

— Чоловік? Діти? Батьки?

— Нічого. Зауваж, я не стверджую, що в неї немає чоловіка, чи то померлого чоловіка, чи дітей, підкреслюю лишень, що це мені невідомо.

За чаєм із мигдалевими тістечками, коли до нас приєдналися працівники з видавцем Еґоном Амманом, я знову повернувся до цієї теми.

— Як гадаєте, кого саме чекає щодня та жінка з букетом?

— Сина, — відповіла Клаудія. — Матір весь час сподівається на повернення сина.

— Чому сина, — обурилась Неллі, — чому, радше, не дочки?

— Чоловіка, — промовила Доріс.

— Коханця, — виправила Ріта.

— Сестру? — запропонував Матіас.

По суті, відповідаючи, кожен із них розповідав про себе. Клаудія страждала, що довго не бачить сина, який викладає в Берліні, а Неллі — доньку, яка вийшла заміж у Нову Зеландію; Доріс побивалася за чоловіком, чия робота в торгівлі потребувала частих поїздок; Ріта міняла коханців так часто, як трусики; що ж до Масіаса, цього юного пацифіста, який волів радше відбути свою службу, працюючи, ніж іти служити до армії, то він відчував ностальгію за родинним гніздом.

Улла глянула на своїх колег як на розумово відсталих.

— Ні, вона чекає когось, хто помер, тільки не хоче з цим змиритися.

— Це однаково нічого не міняє, — вигукнула Клаудія. — Це так само може бути син.

— Донька.

— Чоловік.

— Коханець.

— Сестра.

— Чи брат-близнюк, який помер при народженні, — запропонувала лаконічна самотня Ромі.

Ми поглянули на неї, питаючи себе, можливо,