Чак Паланік - Бійцівський клуб

Коли б на небесах був телефон, я зателефонував би Марлі, і тієї миті, коли вона сказала б «алло», я не повісив би слухавки. Я сказав би:

— Привіт! Що там відбувається? Розкажи мені все-все!

Але я не хочу повертатися. Поки що ні.

Тому що.

Тому що час від часу тацю з моїм обідом і ліками приносить хтось із підбитим оком або з ґулями та швами на чолі і каже:

— Нам не вистачає вас, містере Дьорден.

Або ж хтось зі зламаним носом миє шваброю підлогу біля мене й шепоче:

— Усе йде за вашим планом.

Він шепоче:

— Ми зруйнуємо цивілізацію, щоб зробити щось краще з цього світу.

Він шепоче:

— Ми чекаємо на ваше повернення.

Післямова

Він нахилився вперед, видихаючи запах віскі, випитого просто з пляшки. Рот його ніколи повністю не стулявся. Блакитні очі ніколи не розплющені більш як наполовину. В одній руці він тримав згорнуту кільцями прядив’яну мотузку, з тих, що робили давніше, біляву, як його волосся. Жовту, як його ковбойський капелюх. Ковбойську мотузку, і він тряс нею перед моїм обличчям, коли говорив. За ним крізь відчинені двері виднілися сходи, що спускалися в темряву.

Він був молодий, із пласким животом, а на собі мав білу футболку й коричневі ковбойські чоботи на товстих підборах. Волосся він мав біляве, що ховалося під солом’яним ковбойським капелюхом. Сині джинси стягував ремінь із великою металевою пряжкою. Шкіра на його сухорлявих руках була так гладенько видублена, як на гострих носаках його ковбойських чобіт.

Його очі пожилковані галуззям маленьких червоних ліній. Він каже хапатися за мотузку й тримати її міцно. Тягнучи мотузку, він починає спускатися, його ковбойські підбори стукають раз — один крок, два — ще один, потім ще один стук об тверде дерево темного підвалу. Там, у темряві, в яку він затягнув мене, подих його відгонить віскі, у пам’яті зринає лікарняний кабінет, запах спирту й холодний дотик вати до тіла перед уколом.

Ступивши ще один крок у темряву, ковбой каже:

— Перше правило Мандрівки коридором з привидами — нікому не говорити про Мандрівку коридором з привидами.

Я зупиняюсь. Мотузка провисає усмішкою між нами.

— А друге правило Мандрівки коридором з привидами, — видихає ковбой разом із випарами віскі, — нікому не говорити про Мандрівку коридором з привидами…

Я відчуваю в руці міцно переплетені, засмальцьовані нагладко волокна мотузки. Далі не рушаючи з місця, я смикаю за мотузку й мовлю до нього:

— Агов…

З темряви ковбой відповідає:

— Що агов?

Я написав ту книжку, кажу я.

Мотузка між нами напинається сильніше й сильніше.

Зрештою мотузка зупиняє ковбоя. З темряви долинає його голос:

— Яку книжку?

— «Бійцівський клуб», — відповідаю я йому.

І тут ковбой робить крок назад. Стук його чобіт лунає на крок ближче. Він ізсовує капелюх набік, щоб краще бачити, і витріщає на мене очі, швидко кліпаючи. Подих його збиває з ніг. Він каже:

— А хіба була книжка?

Авжеж.

Ще до того, як було знято фільм…

Ще до того, як було виявлено, що в клубах 4-Н[37] у Вірджинії збираються бійцівські клуби…

Ще до того, як Донателла Версаче повшивала леза в чоловічий одяг і назвала це «стиль бійцівського клубу». До того, як моделі дому Ґуччі пішли подіумом без сорочок, з попідбиваними очима, з синцями, скривавлені й перев’язані бинтами. До того, як доми моди, на кшталт «Дольче й Ґаббана», представили новий стиль чоловічого одягу — атласові сорочки сімдесятих років із фотографічними візерунками, штани камуфляжного забарвлення й вузькі шкіряні брюки з низькою посадкою — у брудних бетонних підвалах Мілана…

Ще до того, як молоді люди стали випалювати собі на руках лугом або «суперклеєм» шрами у вигляді поцілунка…

Ще до того, як молоді люди по всьому світу стали офіційно змінювати свої імена на «Тайлер Дьорден»…

Ще до того, як музична група «Limp Bizkit» вивісила на своєму веб-сайті баннер «Доктор Тайлер Дьорден радить здорову дозу «Limp Bizkit»»…

Ще до того, як, ідучи в «Office Depot»[38] за простими матово-білими наліпками, ти бачиш на пакунку «Евері Деннісон» (артикул 8293) взірець, на якому надруковано: «Тайлер Дьорден, Паперова вулиця, будинок № 420, Вілмінгтон, штат Делавер, 19886»…

Ще до того, як у нічних боях навкулачки в Бразилії кількох молодих людей було забито на смерть…

Ще до того, як «The Weekly Standard»[39] проголосив «кризу чоловічості»…

Ще до того, як вийшла книжка Сьюзен Фалуді «Невдахи: зрада американського чоловіка»…

Ще до того, як студенти Університету Бріґама Янґа боролися за свої права бити один одного в понеділок увечері, стверджуючи, що в правилах мормонів немає нічого, що забороняло б їм їхній «Бійцівський клуб у Прово»…

Ще до того, як сина губернатора Юти Майка Лівітта було звинувачено в порушенні громадського порядку й незаконному проникненні, коли він відкрив у мормонській церкві бійцівський клуб…

Ще до того, як журнал «The Onion»[40] опублікував своє розслідування про «Товариство стібків», члени якого, літні пані, збиралися в церковному підвалі, жадаючи «голими руками стібати до нестями», де «перше правило «Товариства стібків» — нікому не говорити про товариство»…

Ще до того, як у шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі» показали «Бійцівський клуб по-дівчачому»…

Ще до того, як мені стали телефонувати редактори газет і журналів, розпитуючи, де в їхньому місті можна знайти типовий бійцівський клуб, щоб вони могли заслати туди журналіста під прикриттям, який написав би газетний нарис, запевняючи, що не викажуть ніяких секретів жодного відділення клубу…

Ще до того, як мені стали телефонувати редактори газет і журналів та лаяти й матюкати мене, бо я наполягав, що всі бійцівські клуби — це просто вигадка. Просто моя уява…

Ще до того, як з’явився сатиричний мультик про політиків «Бійцівський клуб у Конгресі»…

Ще до того, як у Пенсильванському університеті відбулася наукова конференція, на якій професори критично розібрали «Бійцівський клуб», застосувавши для цього все, що тільки можна, починаючи від Фройда й закінчуючи м’якою скульптурою та інтерпретаційним танцем…

Ще до того, як з’явилася сила-силенна порносайтів із назвою «Трахальний клуб»…

Ще до того, як сила-силенна ресторанних оглядів стали називатися «Смаковий клуб»…

Ще до того, як «Rumble Boys» стали підписувати свої чоловічі засоби догляду за зовнішнім виглядом, гель та пінку для волосся цитатами Тайлера Дьордена…

Ще до того, як ти міг почути з гучномовця в аеропорту жартівливе оголошення: «Тайлере Дьордене… Тайлере Дьордене, підійдіть, будь ласка, до білого телефона ввічливості[41]»…

Ще до того, як