Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

Увечері вже геть знесилився, але був певен, що просунувся вперед, підкоривши сьогодні кілька вершин. З нетерпінням чекав я повернення Зорбаса, щоб поїсти, виспатися, набратися нових сил, а на світанні знову кинутися в бій.

Зорбас прийшов, коли вже смеркло, його обличчя сяяло. «І він знайшов, і він!» — майнула радісна думка в моїй голові.

Позавчора, коли мені вже все було набридло, я сердито заявив йому:

— Гроші кінчаються, Зорбасе, тому те, що слід зробити, треба зробити якнайшвидше! Займімося найперш канатною дорогою: якщо не пощастить з вугіллям, то візьмемося за деревину. Інакше ми пропали.

Зорбас пошкріб потилицю:

— Кажеш, кінчаються гроші? Кепські справи!

— Тануть! Ми їх проїли, Зорбасе. Прикинь сам. Як там твої досліди з канатною дорогою? Ще нічого не придумав?

Зорбас похнюпився й промовчав. Йому стало соромно. Мабуть, він тоді поклявся домогтися свого, і ось тепер, сьогодні, обличчя його сяяло.

— Я знайшов, хазяїне! — крикнув він ще здалеку.— Знайшов потрібний нахил! Хоч як він од мене вислизав, проклятий, та я його все-таки спіймав!

— Ну, то тепер жени вперед! Повний вперед! Чого тобі треба?

— Завтра зранку треба поїхати в Кастро закупити необхідні матеріали — товстий сталевий канат, блоки, підкладки, цвяхи, скоби... Я кулею злітаю туди й назад.

Він вправно розпалив вогонь, зварив їсти; ми їли й пили з величезним апетитом, бо добре сьогодні попрацювали.

Вранці я провів Зорбаса до села. Дорогою ми вели розважливу ділову бесіду — про наші вугільні справи. На одному узвозі Зорбас спіткнувся, камінь з-під його ноги покотився вниз, набираючи швидкості. Зорбас вражено завмер на місці, ніби вперше в житті побачив таке захоплююче видовище. Обернувшись, він глянув на мене, і в його очах майнув острах.

— Ти помітив, хазяїне? — нарешті промовив він.— Камені на узвозі оживають!

Я не відповів, але мені стало навдивовижу радісно. Отак само великі духовидці й великі поети бачать усе ніби вперше. Щоранку вони завважують навколо себе новий світ навіть не завважують, а створюють його.

Світ був для Зорбаса, як і для первісних людей, суцільним видовищем; зорі доторкалися до нього, море било в його скроні, він сприймав без спотворливого втручання розуму і землю, і воду, і живу твар, і бога.

Мадам Ортанс була попереджена і з хвилюванням чекала нас на порозі, підмальована рум’янами, напудрена, розцяцькована, мов кафешантан суботнього вечора. Мул уже стояв готовий біля воріт. Зорбас скочив на нього, взяв повід. Наша стара сирена боязко підступила до мула й уперлася своєю пухкенькою рукою йому в груди, ніби хотіла зупинити свого коханого, не дати йому втекти.

— Зорбасе...— проворкотіла вона й стала навшпиньки.— Зорбасе...

Той відвів погляд удалину поперед себе: йому не подобалися любовні теревені ось так, посеред вулиці. Бідолашна мадам побачила Зорбасів погляд і здригнулася, але рука її так само впиралася, сповнена благання, в груди мула.

— Чого тобі? — сердито запитав Зорбас.

— Зорбасе,— благально промимрила мадам,— шануватися... не забувай мене, Зорбасе; шануватися...

Але він, не відповівши, смикнув повід, і мул рушив.

— Час добрий, Зорбасе! — крикнув я.— Три дні, чуєш? Не більше!

Він обернувся, махнув рукою, і стара сирена заплакала, сльози промивали рівчачки в пудрі.

— Я ж дав слово, хазяїне! До зустрічі!

І він зник між оливами. Мадам Ортанс плакала. Плакала й стежила, як зрідка між сріблястим листям спалахувала весела червона ряднина, яку вона, бідолашна, поклала на мула, аби її коханому було добре сидіти.

Незабаром і ряднина зникла; мадам Ортанс оглянулась довкола — світ спорожнів.

Я не повернувся на узбережжя, а побрався вгору. Та перед тим, як ступив на стежку, що вела до вершини гори, почув звук ріжка. То звістував про своє прибуття сільський поштар.

— Хазяїне! — гукнув він, махаючи рукою.

Підійшовши до мене, він подав паку газет, журналів та два листи. Одного я відразу запхав у кишеню, щоб прочитати увечері, коли згасне день, а розум заспокоїться; я знав, від кого цей лист і хотів розтягти задоволення.

Від кого другий лист — я здогадався по нервовому різкому письму та по зарубіжній марці. Його надіслав мій колишній співучень, Караянніс, із Африки,— він жив на якійсь горі біля Танганьїки.

Дивакуватий, різкий, смаглявий із сліпучобілими зубами, один з них стирчав назовні, як у пса. Він не говорив, а кричав, не дискутував, а скаженів. Ще молодим, одягненим у рясу, покинув він свою вітчизну — Кріт, де був викладачем теології. Між ним і однією з його учениць спалахнуло кохання; якось вони цілувалися в полі, їх побачили й узяли на глузи. Того ж дня викладач зірвав із себе рясу, сів на пароплав і поплив у Африку до одного свого родича. Там він з головою поринув у роботу, відкрив канатну фабрику, назбирав грошей. Час від часу він писав мені, запрошуючи погостювати в нього кілька місяців. Розкриваючи кожне його послання й ще не прочитавши, я відчував, як із завжди численних, скріплених шпагатом сторінок зривається буйний вітер і розвіває моє волосся. Отож я давно вже збирався поїхати до Африки та все відкладав і відкладав.

Зійшовши із стежки й присівши на камінь, я почав читати:

«То коли ж ти, грецький слимаче, зважишся приїхати? дається мені, ти вже скотився до «добропорядного грека» і вештаєшся по кав’ярнях. Я кажу — кав’ярні, але маю на увазі не тільки власне кав’ярні, не думай, то також і книжки, і звички, і горезвісні ідеології. Сьогодні неділя, робити має чого, то я сиджу вдома і згадую тебе. Спека як у печі. Ні краплі дощу. Дощі тут — справжній потоп: у квітні, травні й червні.

Я зовсім самотній, але це мені подобається. Є тут чимало греків, однак я не хочу їх бачити. Вони мені бридкі. Ви греки, будьте ви прокляті, навіть сюди притягли свої гидкі партійні чвари. Це те, що роз’їдає грека. А ще його роз’їдають карти, невігластво і плотські втіхи.

Я ненавиджу європейців, тому й никаю тут, по горах Васамби. Ненавиджу європейців, але найдужче з-поміж усіх їх ненавиджу греків і все грецьке. Ноги моєї не буде в вашій Греції. Тут і здохну, я вже й могилу собі замовив, її приготували неподалік від мого дому на голій горі. Вже й нагробок поставив, і сам вибив на ньому великими літерами: