Василь Биков - Знак біди

— А що ти йому зробиш? — спитав Корнило. — Адже ж не виженеш.

— За переслідування сількора кримінальна відповідальність, — нагадав Гончарик.

— За нього відповідальність! А він ніякої відповідальності! Намолов — і хода. А тут суши мізки. Бійся! Думай, що буде. А цим, мабуть, не закінчиться.

— Авжеж, не закінчиться.

— Треба їхати в містечко, — сказав Лявон і підвів змордоване обличчя до Гончарика. — Їдьмо удвох.

— А як ж перепис? — спитала Степанида. — Ще ж той край села залишився. Чи, мо’ іншим разом?

— Ні, — сказав Лявон. — Ви переписуйте. А ми надвечір приїдемо.

— Ну добре.

Поволі, в тяжкій зажурі Корнило походив по хаті, щось, мабуть, прикидаючи і так і сяк. Звісно, йому було тепер не з медом — протягли в газеті, і Степанида пожаліла його, Корнило хотів щось сказати, надів на руки латані, з кожуха, рукавиці, знову зняв їх. Але махнув рукою і взявся за клямку. Степанида теж рушила до дверей.

Так, мовчкома[60], Корнило попереду, а Степанида ззаду, вони пішли вулицею на дальший край Висілків, що розкинувся за пагорбом у низинці. Корнило довго мовчав, широко ступаючи по зашерхлому снігові в чорних валянках. Валянки були ще нові, жорсткі і здавались важкими у незграбних, клеєних з товстої автомобільної гуми галошах. Звичайно, він наймав часом якусь поміч, хоч на землю був і небагатий, проте ощадливий, любив майструвати і мав трохи бджіл. Сусіди казали, що був скупий і не любив позичати не лише односельчанам, а й рідні. Від колгоспу не відмовлявся, вступив разом з усіма. Лявон ще збирався поставити його бригадиром, бо Корнило господарювати вмів і був дбайливим. Та ось цей допис у газеті.

— Он кажуть: керівники, керівники, — сказав він, обернувшись до Степаниди, і та підбігцем наздогнала його. — А я тобі скажу: гірш од сусідів нема нікого. Ніхто тобі стільки шкоди не зробить, як твій сусід.

— Ну, звісно, — погодилася Степанида. — Бо все близько, під боком.

— Під боком, усе бачить і захлинається від заздрощів. Особливо як сам невдаха. Такий не тоді зрадіє, коли сам коня купить, а як у сусіда кінь здохне. Еге. Знаю я таких сусідів! Від них шматок хліба треба під свиткою їсти. А то позаздрять. А заздрість — вона боком вилізає. Звичайно, не тому, хто заздрить. Я не куркуль, не багач. Землі не більш, як в інших. Але я роботу люблю. Й порядок. Не те що декотрі: кинув, покинув і гайда. Я коли узявсь, то доведу все до ладу. Землю — я її краще як ту цілушку хліба догляну, кожен клаптик на колінах виповзаю, кожну грудочку пальцями перетру. Я іржаву дротину не обмину, підберу. А як же інакше в хазяйстві? Та бач, комусь очі коле.

— Невже ж це Потап написав? — засумнівалася Степанида.

— А хто ж? То ж він у нас сількор. Пам’ятаєш, як тоді на Прохориху доніс? Про льон?

Це Степанида добре пам’ятала. Про той вчинок Потапа Колондьонка, може, з рік гомоніли у Висілках, а то й у всьому районі. Навіть сварилися: ті, що молодші, мало не за барки бралися зі старими, котрі ганили хлопця, а молоді хвалили, бо про Колондьонка написала та сама газета, прославила на цілий район. Сталося те позаторік, пізньої осені, коли район опинився в прориві з льоно-здачею. Льон не вродив, не виріс, бо з весни засушило, а здавати треба було, мужики геть усі стали недоплатниками. З округи та з району відразу приїхало аж двоє уповноважених і разом з Лявоном стали ходити по дворах, вибивати льон. Але що можна було вибити, коли все поздавали раніше, не залишивши собі ані стеблинки; самопряди та кросна того року стояли без роботи. Щоб якось виплутатись із планом, розвивали навіть мотуззя, кінські пута — все здавали як волокно. В старої Прохорихи, звісно, не знайшлося навіть поганого мотузка, щоб розкрутити, уповноважені ще й пожаліли бідну одиначку, яка все плакала й нарікала на долю, на свою старість та хороби. Але щойно комісія вийшла з холодної, непаленої хати надвір, Потапко Колондьонок, що все крутився коло начальства, підійшов до старшого уповноваженого, молодого мужчини в чорному бобриковому пальті, і шепнув, що в порожньому хліві у бабці сховано льон. Йому спочатку не повірили, але зазирнули в порожній, з розчиненими дверима хлів, і Потапко, видершись на балку, витягнув із-під стріхи три товсті пасма розкішного кужелю. Це був саботаж, і хоч Прохориха виправдовувалась, що геть обносилася, що це їй для сорочки на смерть, склали протокол і хотіли судити. Та якось обійшлось із судом, мабуть, таки пожаліли бабусю, а про класову пильність Потапа Колондьонка написала районна газета «Червоний хлібороб». От після-того випадку Лявон і пустив до сільрадівської хати Колондьонка з матір’ю, котрі жили до цього в лазні. Самого ж Потапа в селі почали звати Сількором — одні з похвалою і заздрістю, інші кепкуючи. Що ж до Потапа, то він, мабуть, зрозумів це по-своєму, і ще зо двічі в газеті з’являлись короткі замітки про висілківців: одна — що у селі добре працює лікнеп, а друга про важливість збирання попелу на добриво.

Вони підійшли до перехнябленої, під трухлявою стріхою хати, Корнило поторгав зачинену зсередини хвіртку. Тут живе Багатько Борис, багатодітний бідняк, який, проте, чи не останнім на сході записався до колгоспу й одразу зник із села. Казали, кудись виїхав. Хвіртка ніяк не відчинялася, тоді Корнило так трусонув її, що та ледь не впала разом зі стовпцями і відчинилася. Вони обоє зайшли на засмічене соломою й потертю, поруділе від помиїв подвір’я, через холодні сіни зайшли до хати.

— Добрий день! Чи є хтось тут? — подав голос Корнило.

Не зразу із запічку з’явилася Лизавета, Борисова жінка, з нашвидку закутаною в якусь ряднинку дитиною на руках, що тулилася замурзаним личком до порожньої Лизаветиної цицьки. Почервонілими, мабуть, від сліз очима Лизавета уп’ялася в захожих.

— Лизаветко, ми переписати, що треба в колгосп усуспільнити, — намагаючись якомога лагідніше, сказала Степанида. Лизаветине обличчя на ті слова спахнуло раптовим гнівом.

— Переписувати? Переписуйте! Он їх переписуйте! Манько, Теклю, Ганнусю — всі сюди! Ось їх беріть, годуйте в своїй комуні.

Із запічку до матері кинулись дві босоногі дівчинки в заношених капцях, ухопилися за брудну спідницю. Соромлячись, вийшла найстарша Ганнуся і також, спідлоба