Олександр Павлович Бердник - Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник

із сірими аркушами законсервованих паперів, магнітофонні плівки далеких часів. Але йому перешкодили. Над столом загорілась лампочка виклику, на екрані з’явилося обличчя Іскорки. Вона винувато посміхнулась, тихо сказала:

— Пробач мені, Аеровеле. Ми здобули записи автоматів того корабля. Серед них є плівки кінофільмів з планети, де панує Диктатор… цей самий… Залізний Диктатор! Я вважаю…

— Давай! Давай, Іскорко! — схвилювався вчений. — Ти молодчина. І нічого вибачатися… Я саме над цими матеріалами працюю…

— Висилаю автоматичною поштою, — відповіла дівчина, зашарівшись від похвали вченого. Екран погас.

Незабаром у стіні ліворуч стола відкрився отвір, і на стіл випав пакунок з кількома плівками. Аеровел дістав старий апарат для проектування плоскої плівки і підключив його до просторового проектора.

Вчений, хвилюючись, ввімкнув апарат. Зараз він побачить те, що вони чули на словах, — трагічні картини загибелі експедиції, переліт у царство Диктатора, планету, де люди борються з світом машин…

У повній тьмі виник куб простору, загорівся рожевим світлом. Перед вченим попливли епізоди найнеймовірнішої експедиції в бездонні глибини Космосу. Аеровел забув про час, забув, скільки він просидів на стільці, що йому треба робити. Він схилявся перед незрівнянним героїзмом людей, своїх предків, і розумів, що завжди буде торжествувати в світі людський розум, що світле, красиве, наповнене любов’ю і боротьбою життя переможе всі чорні сили у Космосі…

Але ось з’явилися кадри, зняті на планеті, в приміщенні Диктатора. Плівка помутніла, почала перериватись Ніби якась сила виводила з ладу апарати, і вони не могли нормально діяти…

Ось показалися ряди напівсферичних машин-слуг, яскраво освітлене блакитним світилом коло чорної підлоги, зеленкувато-прозорий горб Диктатора, огидна постать Ро… Знову затемнення!.. І, нарешті, потворні машини несуть оголене тіло людини в якесь прозоре накриття. Ах, це ж Георгій — начальник експедиції!.. А ось і жінка на п’єдесталі…

Аеровел здригнувся від несподіванки, впився очима в неземне видіння. Плівка закінчилась… Вчений похапливо повернув плівку назад і почав переглядати знову. На потрібному місці зупинив кадр… Мов жива, виникла перед ним постать вогненноволосої красуні. Обличчя її, ніби вирізьблене найтоншим різцем скульптора, випромінювало спокій, сум і чекання. Волосся важкими хвилями закривало маленькі округлі груди, і здавалося, що то струмився навколо тіла клубок променів…

Аеровел заціпенів. Гаряче забилося серце. Серце? Чому саме воно?

О, яка прекрасна істота! Який світлий розум мусить бути в неї! І там, у тому світі, панує машина, вона стереже живий розум в стані напівсмерті! Ні! Не можна допустити цього! Розбити морок, розвіяти огидне царство потвор, відновити прекрасну цивілізацію!..

Аеровел включив апарат зв’язку. На екрані з’явилося обличчя Римідала. Він схилився над столом і щось уважно розглядав. Побачивши Аеровела, голова Космічної Ради привітно посміхнувся.

— Що сталося?..

— Я сам очолю експедицію в Велику Магелланову Хмару, — сказав Аеровел. — Я вирішив. Мені треба поговорити з тобою про кандидатуру на моє місце в Інституті…

— Чому ти так вирішив? — здивувався Римідал.

— Скажу потім. Я знаю одне — мого рішення не змінить ніщо.

Екран погас. Вчений пройшовся по кімнаті, відкрив герметичні віконниці. Знадвору ввірвався гомін ранку, перший промінь зірниці.

Серце Аеровела знову заговорило…

Десять тисяч років

Літаючий майданчик плив на схід низько над землею. На ньому в зручних кріслах сиділи Аеровел, Ліахім, Іскорка, а також Джон-Ей, стривожений, напружений, одягнутий в незвичну для нього одежу — легку, ніжно-зелену накидку. Вій помітно поправився, помолодшав за двадцять днів після свого воскрешення, але погляд його був суворим і похмурим. Новий світ, незвичність умов сковували Джон-Ея. Іскорка нишком поглядала на дивного гостя з далекого минулого. її світлі очі з цікавістю і захопленням дивилися на нього. Щось дивне творилося з Іскоркою, вона ще ніколи не відчувала такого. Та по одвічній жіночій хитрості дівчина не показала й знаку на своєму обличчі. Вона кілька днів супроводжувала Джон-Ея в його екскурсіях по новій Землі, вчила його мову, розповідала про події, людей і машини. Джон-Ей сумував. Не залишилось нічого від того, що було десять тисяч років тому. Хіба що так же сумовито шелестіли дуби та берези в заповідниках, як і раніше, та блищали тривожними іскорками очі в дівчини, як і в тих, давно померлих дівчат…

І ще одне підняло настрій Джон-Ея, примирило з незвичними умовами — розмова з Світозаром, який дуже просив побачення з Людиною Минулого. Наївно і безпосередньо Світозар запитував Джон-Ея, чи так уявляли собі предки майбутнє, чи за це вони вмирали, боролись, чи мають право нащадки забувати про тих, які готували їм шляхи і відмовляли в щасті собі…

— Щастя для нас, — відповів Джон-Ей, — було не в досягненні особистої цілі. Ми бачили далекі покоління, вільні, прекрасні, озброєні знаннями і мудрістю. Ми страждали не для того, щоб нас оплакували або нам ставили пам’ятники. Те, що я бачу, — суспільство прекрасних, всемогутніх людей — найкращий пам’ятник мільярдам безіменних героїв Минулого…

Світозар слухав Джон-Ея, і його сірі очі палахкотіли захопленням. Замикалося коло тисячоліть, минуле зустрічалося з майбутнім. Мрія тисяч поколінь втілювалася в життя, торжествувала, горіла вже не в душах небагатьох людей, а переможно крокувала по Космосу…

Джон-Ей хотів знати, що вирішить Космічна Рада з приводу його розповіді про світ машин. Він просив Іскорку допомогти йому зв’язатися з Аеровелом. Але сьогодні Аеровел сам викликав їх до себе, і вони вилетіли до місця старту старовинного корабля, у якому прибув Джон-Ей. Всі супутники схилилися над столом, де були розкладені дві карти одних і тих же материків Землі, але з помітними змінами в обрисах морів і континентів.

— Я знаю, — сказав, розгинаючись, Аеровел. — Я читав у старих книгах. Це місто називалося Цвітоград. Воно стояло на березі моря…

— Згадав, згадав! — вигукнув Ліахім. — Років двісті тому я теж був там на екскурсії. Археологічні розкопки й інше… Так?

— Цілком вірно, — ствердив Аеровел.

— Правильно, — тихо промовив Джон-Ей, дивлячись вниз на пропливаючу землю, — це місто називалося Цвітоград. Але чому називалося? — схаменувся він. — Хіба воно знищене? І ким?

— О,