Валентин Ісаакович Річ - Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ

Останнє зауваження стародавнього вченого і призвело до сумних наслідків.

Цар Мусаварата часто перед тим, як почати війну чи накласти на народ новий податок, радився з Альдамаком. Адже Альдамака вважали за кращого астронома і провісника майбутнього. Тому цар ладен був вибачити мудрецеві його слова про інші сонця та інші землі.

Але твердження, що є інші володарі, цього він простити не міг. Отак підлеглі ще почнуть думати, ніби можна замінити його, владику Мусаварата, якимось іншим царем!

Довелося заслати мудреця в далекі каменоломні, а його богохульній писанині оголосити анафему і звеліти знищити.

І все-таки одну копію “Пояснень” Альдамака майже через дві тисячі років пощастило розшукати. Трактат стародавнього вченого відзначався чіткістю й точністю. Перша сторінка починалася так…

Тут Серьогін дістав записну книжку і прочитав:

— “На шостий день п’ятого місяця першого року династії Аманіренас знову на схід від Риби з’явилося третє нічне світило після Місяця й Венери — Таїра…”

Це речення само по собі не викликало б ніякої сенсації. Можна було думати, що йдеться про Юпітер… Але як здивувались астрономи, коли буквально на наступній сторінці “Пояснень” вони натрапили на знак Юпітера.

В чому річ? Хіба Юпітер — це не Таїра? Яке ж іще світило може бути третім після Місяця й Венери?

Спробували відшукати речення, де одночасно мовилося б про “Юпітера” і “Таїру”. Такого речення не знайшли.

Тоді вчені вирішили, що в рукописі сталася помилка під час переписування.

І справді — хіба є хоч одна стародавня книга, в котрій численні переписувачі не наплутали б що-небудь? На тому все й призабулося…

— Але тепер, — голос у Серьогіна притих, — тепер, коли я дивлюсь на все це очима людини космічної ери (у Бєлова здригнулися куточки губ), я запитую, Матвію, а що, коли переписувач не помилився? Ось послухай, Матвію! Я сам перевірив, як це пишеться “Юпітер” і “Таїра”. Ієрогліфи абсолютно не схожі. Переплутати їх просто неможливо! То чому ж не припустити, що в нашому небі і справді була колись планета яскравіша за Юпітер?.. Фаетон! Заскоч у Новосибірськ, будь людиною! Є там великий спеціаліст у галузі астрономічної старовини — професор Файзуллін, побалакай з ним!

…Як і кожний, хто має відношення до астрономії. Матвій Бєлов чув колись про цю історію. Про “Пояснення” Альдамака і про помилку переписувача. І ніякого сумніву в тому, що ця історія й шеляга не варта, в нього не виникло. Не виникло його й тепер. Але Матвієві не хотілося ображати Серьогіна, проте часу було обмаль, і йому довелося це зробити.

Однак журналіст не образився. Він дістав з кишені іншу записну книжку, погортав її і з почуттям прочитав:

— “Завчені чужі слова, та ще й виголошені з університетської кафедри, застряють у нашій голові міцніше, ніж іржавий цвяшок у сухій колоді”.

Впевненість Серьогіна здалася Матвієві кумедною. Він запитав:

— Але чому ти все-таки вирішив, що на Землю прилетіли з Фаетона, якщо навіть вважати Фаетон за “Таїру”?

Серьогін замислився, та ненадовго.

— А звідки ж іще? На Марсі ж людей нібито немає…

— Пасажирів з рейсу номер чотири Москва — Красноярськ просять пройти на. посадку! — долинув здалеку рокітливий голос гучномовця.

Матвій озирнувся. Вони з Серьогіним забрели дуже далеко.

Матвій обійняв Серьогіна, ласкаво поплескав його по спині й побіг до літака.

— Ану, злазь, не бійся! — закричав Тарасюк, побачивши Матвія Бєлова на верхній сходинці височенного трапа.

І коли Бєлов остаточно спустився з неба на землю, повідомив уже не так голосно:

— Дідька лисого!

В перекладі на наукову мову це означало, що його дводенні розшуки в учених красноярських сферах не додали жодної крихти цементу до геометричної основи нинішньої експедиції, що ґрунтувалася на крихкому піску здогадок.

Оскільки Матвій зовсім не прореагував на коротке за формою, але досить насичене змістом повідомлення, Тарасюк визнав за потрібне додати:

— Якщо не лічити чотирьох палеолітичних барельєфів… їх знайшли красноярські школярі на скелях одного із єнісейських островів, кілометрів за сто двадцять на захід від Темірбаша.

По дорозі, в машині, Матвій спочатку переглянув усі до єдиного фотознімки барельєфів — тьмяних, заледве, помітних вибоїн, з яких важко було судити про силуети тварин — чи то коней, чи то оленів.

Бурхливі води багатьох тисяч потоків, люті сибірські морози й різкі вітри вирівняли поверхню скель, злизали з неї гори каміння, невпізнанно змінивши обриси барельєфів.

— Не Саммілі! — висловився нарешті Матвій.

— Не Саммілі, — погодився Тарасюк.

— Тут усе чи ще є?

— Поки що все…

— А скільки їм років?

Тарасюк стиснув плечима.

— Ну, приблизно?

— Кажуть, сьоме-десяте століття…

— До?

— Та ні, розумієш… Нашої ери.

— Докази?

— Незначні…

Друзі вели свою неквапливу розмову, а тим часом новенькі, як лялечки, вулиці різко обірвались, і з обох боків шосе замигтіли дерева. Смолистий дух лісу запанував у машині.

Потім хвойні стіни розсунулись, і попереду відкрилося невелике льотне поле: укочена злітна смуга, дерев’яний будиночок аеровокзалу, повільна вертушка локатора.

А